РОЗДІЛ 15 ДАВИД

Спустившись з другого поверху, на долю секунди застигаю на порозі кухні. Дівчина у ніжній сукні, розцяцькованій квітучими ромашками привертає увагу легкими граційними рухами, ніби її покликання дійсно стояти біля плити й готувати на чималеньку кількість людей. Сьогодні її волосся акуратно зачесане, довгі пасма спадають на худорляві плечі, а ранкове сонце залюбки виблискує у пшеничному відтінку, додаючи йому золотистого сяйва. Також Емма підфарбувалась і тепер рожеві губки зваблюють як достигла полуниця спробувати її на смак. Я вже встиг роздивитись вроду нової працівниці, оскільки зранку завис на порцеляновому личку як маніяк і потім довго тримав парадні двері й невизначену паузу. Мабуть, своєю незібраністю я спантеличив дівчину. У ліфті вона почувалась ніяково, мило червоніла, бажала провалитись чи зникнути. Зараз літає замріяним метеликом про моїх квадратних метрах, виглядає заклопотаною і радісною водночас. І наче потрібною у цій квартирі. Схилившись плечем до стіни та схрестивши руки на грудях, відверто роздивляюсь Емму. Її зріст вище середнього, ноги рівні, ідеальні. Таким позаздрить будь-яка модель. Вона власниця гарного акуратного третього розміру, яки облягає тонка тканина, та осиної талії, що можу обхватити долонями.
Ця талія вже була в моїх руках. І чомусь згадка виринає у голові доволі невчасно.
— Так швидко переодягнулися? — обернувши в моєму напрямку голову, Емма завмирає з тарілкою в довгих пальцях, на котрих красується акуратний манікюр. — Я не встигла поставити на стіл, — кидається метушитись по кухні. Повз мене не проходить її увага до мого одягу та зачіски. Дівчина одним побіжним поглядом оцінює зовнішній вигляд і до щік припливає червона фарба. Намагається не дивитись на мене і всіляко не бути впійманою на гарячому. Як правило, так на чоловіка зирить дівчина, якій він до бісиків подобається. Або ні… Вона поки боїться симпатії, що копошиться в області серця.
Але грати в романтичні стосунки чи западати на хатніх робітниць, навіть привабливих, у мої плани не входить. Робота, нова колекція, відкриття найбільшого фірмового магазину. Справ по саме горло, і часу на амурні витребеньки не знайдеться і крихти.
— Будь ласка, прийми до уваги мій графік. Затриматись на хвилину — означає втратити день. До речі, я підготував договір. Після сніданку ознайомишся і підпишеш. Підписаний варіант завезеш в офіс.
— А якщо мені не підійде якийсь пункт? — войовниче здіймає підборіддя, хоч в очах світиться страх.
— Увечері вислухаю, — неохоче кидаю у відповідь. Емма готова відстоювати права до кінця і з її норовливим характером оточенню складно.
— Я можу зателефонувати?
— Ні, у мене багато справ. Коли прийдеш в компанію, помічниця передасть документи в юридичний відділ.
— Добре, — шумно видихає, і груди здіймаються в такт диханню. Кругленькі, мабуть, тверді на дотик… Я підводжусь, відтягую стілець, вказую рукою сісти. Головне — не роздивлятись дівчину як під мікроскопом. Давиде, ніяких розглядань.
— Я... Я застелю ліжко. Ваше ліжко, — запинається дівчина, недовірливо реагуючи на пропозицію разом поснідати. Не дочекавшись моєї відповіді кидається геть з кухні, залишаючи за собою тонкий аромат солодких парфумів, який додає своїй власниці запаху цукерки. Мені подобається. Усміхнувшись вслід, проводжаю худорляву фігурку, що широкими кроками підіймається нагору. Смішна така… Маю правило: поспав, то одразу застели постіль.
Лише залишившись наодинці, берусь до сніданку.
Яйця — їжа естетного приготування і хороша допомога, коли час підтискає. Але я б не відмовився від домашньої котлетки чи відбивної… М... після вело прогулянки я дуже голодний.
Пробую на смак улюблений чорний чай.
— Дідько! Що це таке?
Рідина сама проситься назовні й ковтнути цю бридоту не під силу. Доклавши всі зусилля, змушую себе пустити по стравоходу гарний ковток термоядерної пекельної рідини. Схоже, хтось бажає смерті нового шефа. Як очікував, яйця також зварені паскудно. А від вівсянки взагалі відмовляюсь, бо її вигляд — це щось.
— Доведеться вчити Емму нормально готувати. І при тому самому.
Злий і голодний я виходжу з дому. На сьогодні заплановано дуже багато зустрічей, а шлунок неприємно зводить спазмами, і голос його такий, що у діапазоні двох метрів чути.
Дорогою до офісу набираю помічницю та прошу замовити нормальну страву з улюбленого ресторану. Хоч тут боса розуміють з першого слова.
Ранок в компанії починається активно. Хтось на ходу перед входом допиває ранкову каву, хтось розправляє поли одягу, хтось дає рідним останні настанови перед початком трудових годин. Проте без винятку всі підлеглі вітають і приязно усміхаються мені - Давиду Босманову, керівнику, який любить задати шалений темп перед новою колекцією. На неї чекають колеги, на неї чекають замовники, на неї чекаю я. шкода поки без ідей, муза не прийшла, як говориться.
Центральний офіс «Даві» знаходиться у височезній споруді бізнес-центру «Цитрин» і, як моя квартира, займає два останніх поверхи. Авангардна будівля цілком відповідає моєму смаку, тому при вирішенні питання оренди приміщення, вибір впав виключно на витвір сміливого архітектора. У моєму кабінеті, де ряд панорамних вікон відкриває вигляд на місто, будь-хто почувається переможцем, який досяг найвищої вершини і який простягни руку — торкнеться до блакитного купола неба.
Кабінет — моя друга домівка. Тому облаштував дітище за своїм смаком — дерево і оздоблення стін гіпсом. Майстри повозились над клопіткою роботою, виконуючи мої забаганки. Та результат вартував часу і грошей. Меблі вибрав масивні. Вони виготовлені з червоного дерева та оброблені гіпоалергенними матеріалами. У кабінеті є невеликий шкіряний диван для відпочинку, зона для нарад, а ще потаємна кімната з душем та кухнею. У ній також зберігаю речі — один запасний костюм, сорочку і дві-три футболки. Вважаю, що дрібниці не повинні відривати від роботи, тому гардероб зручно тримати під рукою.
Я сідаю у глибоке крісло, змірюю очима стосик паперів (височенький такий, мінімум на години дві роботи) і корчусь від неприхованого розчарування. Не зважаючи на необхідність малювати нові ескізи, я зобов’язаний розібрати пошту. По-особливому ненавиджу зворотну сторону свого успіху.
У двері тихенько стукають. Два коротких звуки, котрі молотом відбиваються у скронях. «Тук-тук»! Зараз поріг переступить креативний директор «Даві».
Не потрібно мати дар передбачення, бо цих два стуки характерні для Лізи.
— Привіт, Давиде, — струнка мов березка дівчина, яка на років три старша за мене, звабливо розміщує долоню на дверях.