РОЗДІЛ 14 ЕММА

Ненавиджу рано прокидатись, особливо о шостій, і починати збиратись на роботу. Після вчорашнього нервового потрясіння почуваюсь розбитою. Поспіхом прасую футболку та блакитні джинси з величезними дірами на колінах.
Після того біжу вмиватись. Зі старенького дзеркала у ванній на мене дивиться дівчина з усунутим обличчям, темними кругами під очима та скуйовдженим волоссям, яке стирчить в різні сторони. Одним словом, краса ще та!
На гадку приходить адміністраторка з пабу, її шикарний акуратний вигляд, залізна хватка і незрівнянний самоконтроль у будь-якій ситуації. А чим я гірша? Не йти ж таким опудалом до Босманова. Соромно…
Спонтанне рішення виглядати гідно на фоні нового шефа видається хорошою ідеєю.
Швидко вмикаю вирівнювач для волосся, а поки гріється, відшукую косметичку. Плавно наношу шар пудри, олівцем та тушшю надаю погляду виразності та глибини. І про тіні не забуваю.
Стосовно одягу…
Ну, у вечірній сукні не піду однозначно, але літній сарафан у великі білі ромашки цілком згодиться.
Якби зараз мама бачила свою єдину доньку, вирішила б, що збираюся на побачення. Макіяж додає сміливості, рівненькі пасма пшеничного волосся — елегантності. У такому вигляді не соромно навіть на свято сходити. Сьогоднішній образ кардинально відрізняється від вчорашньої обірванки в широчезних шортах і не менш розтягнутій футболці.
Я задоволена своїм зовнішнім виглядом. Усміхаюсь відображенню в дзеркалі, наводжу останній штрих — прозорий блиск. Час вибиратись з дому, інакше прийде мама і на нову роботу доведеться запізнитись, якщо взагалі вдасться потрапити. Матуся у мене строга і вимоглива. Для неї головне — правильна ціль для дочки. Наприклад, моє бажання малювати й вчитись на дизайнера викликає в її серці сум.
Не змирилась з моєю майбутньою професією і ніколи не змириться. А ще терпіти не може мого Сашка. Говорить, що він ледар і не надійний хлопець, що з ним каші не звариш.
Ех, матусю! А Саша продовжує ігнорувати. На ходу кнопаю йому десяте за добу сповіщення і знову даремно чекаю відповіді.
Порожнеча…
Та ніколи пускати сльози. Одягнувши босоніжки та повісивши через плече сумку, зачиняю за собою вхідні двері.
Раз за разом кидаю погляд на годинник. Я повинна встигнути. Не маю найменшого бажання у перший робочий день показатись невідповідальною та не пунктуальною. Давид і без того думає про мене казна-що.
Маршрутне таксі майже порожнє. Це через годину буде пік в громадському транспорті, а поки вільно і тихо. З кожним наступним метром, який долає жовтий автобус, моя душа опускається все нижче і нижче, прямісінько у п’ятки. Тремтить і готова полишити бідолашне тіло. Пальцями сильно стискаю ремінець сумки, змушуючи себе подумки рахувати до ста.
І на ватяних ногах зупиняюсь перед парадним вже знайомої багатоповерхівки. У мене немає ключів. Як зайти? А так рано навряд хто відчинить. Задум дременути геть просто непосильний.
Хвилина тягнеться неймовірно довго.
Та двері прочиняються перед самісіньким носом, показуючи не кого іншого як Босманова.
Босманова з велосипедом.
Босманова у спортивних синіх шортах і сліпучо білій футболці-поло.
Босманова із щирим здивуванням на обличчя. За лічені секунди йому вдається опанувати себе.
Хлопець спершу коситься на наручний гаджет, після чого переводить очі на мене.
— Привіт, Еммо. Давно чекаєш?
— Доброго ранку, Давиде Романовичу. Все добре.
— Вчора слід було ключі взяти. Ходімо.
Я притримую двері, а шеф виводить велосипед. Поруч з ним мозок кипить.
У ліфті взагалі почуваюсь неприродно, переминаюсь з ноги на ногу. Стіни металевої кабіни, обладнанні величезними дзеркалами, дозволяють нашим поглядам схреститись у відображенні. Червона фарба з’являється на щоках і так соромно, наче я спіймана на найважчому злочинні.
— Тобі пасує зніяковіння, — несподівано говорить Босманов, порушуючи мертву тишу замкнутого простору. Мої очі, потуплені в підлогу, переміщаються на дзеркало. Красень… Усміхається рядочком білосніжних зубів, а в глибоких озерцях бринять нотки юнацького азарту. З Давида сповзає маска ділової, серйозної людини, і показується справжня чиста душа, душа маленького вихованого хлопчика. Раптове відкриття мимоволі розтягує мої губи в усмішці. На мить, на секунду… але достатню, щоб побачив Босманов.
Я нічого не відповідаю і ми мовчки підіймаємось на передостанній поверх висотки.
Хлопець відмикає двері й буденним тоном додає:
— На кухні розберешся. Я повернусь через тридцять хвилин.
— А що приготувати? Є побажання?
— На твій розсуд, але не жирне, не смажене і не тушковане.
Брови повзуть догори. Оце так запитала. Спантеличено кліпаю очима, мовляв, що ж тоді?
— Я люблю варені яйця.
— Якої готовності?
— Ніжної, — багатозначно хмикає і поспіхом зачиняє за собою двері.
— Ніжної? — скептично перепитую вслід, проте він не чує моїх слів. Босманов несеться на ліфту, далі на велопрогулянку. — У багатих свої забаганки, — знизую плечима.
Хоч кухня знайома, проте з витяжкою я не розібралась. Роздивляюсь її, як неприступну гору і чухаю потилицю. Просив яйця зварити? Добре, буде мало пари. Коли відправиться в офіс, я спокійно сяду та пошукаю в інтернеті інструкцію до чудо-техніки, бо виглядати в очах шефа нездарою не хочеться.
У холодильнику знаходжу придбані вчора продукти. Можна поставити вівсяну кашу і зробити легкий літній салат із свіжих овочів. Сніданок для чоловіка повинен бути ситним і білковим.
Із сенсорною варильною поверхнею після кількох невдалих тиків переходжу на «ти». Зовсім скоро вода кипить, квартирою в’ється густий аромат геркулесу, а свіжа зелень пробуджує апетит. Дурненька, не поснідала вдома. Тепер доведеться до вечора ходити з порожнім шлунком.
Потайки куштую шматочок помідори. Небо! Яка смачнюча! Більшої смакоти в житті не їла! Від задоволення аж очі прикриваю.
Зайнята домашніми справами втрачаю хист і не чую коли Босманов повертається, коли тихими кроками опиняється поруч, коли тепле дихання торкається мого волосся.
— Смачного, — виголошує прямісінько на вухо.
— Ой, — зривається з моїх губ і розбивається об сильні чоловічі гурди, в які ледь не зариваюсь носом, відірвавшись від столу та втративши рівновагу. Його долоні обхоплюють мене за талію. Тримають, не дозволяючи ні впасти, ні втекти, ні мовити бодай слово. Так і стоїмо очі в очі, дихання в унісон. Приходжу до тями першою, продираю горло.
— Я прихильник органічних продуктів, тому вони за смаковими якостями ідеальні. До речі, пахне неймовірно. Ти знову дивуєш. Накривай на стіл, а я поки в душ.
Хлопець безцеремонно хапає зі столу інший шматок помідори, з апетитом його пережовує.
— Ви любите томати? — цікавлюсь, пригадавши вчорашні чері.
— Обожнюю, а ти?
— І я також.
— Ось бачиш скільки у нас спільного!
Остання фраза звучить як твердження чи як запитання?
Хитро усміхнувшись, Босманов підіймається на другий поверх, звідки вигукує:
— Собі також накривай. Поснідаємо разом.
Щось у мене в голові паморочиться…