РОЗДІЛ 13 ЕММА

Хоч вийшла з квартири й опинилась вільною від проникливого погляду Босманова, та все одно почуття скованості не залишає. Я немов накинула на шию непосильне ярмо, яке вперто тягну під гору.
Аж плакати хочеться.
Оглянувшись довкола у пошуку зупинки громадського транспорту, видаю з грудей глухий стогін. І чому я така нещаслива? Чому проблеми за проблемами чіпляються як реп’яхи?
Ось, наприклад, Сашко. Куди зник? Що зранку відбулось? Чи дійсно побився з моїм новим шефом?
Шеф…
А Босманову личить це слово.
Він молодий і його успіхи тільки починаються.
До зупинки під’їжджає маршрутне таксі з потрібним номером. Забираюсь у пропахлий бензином і радостями великого скупчення людей салон, сідаю біля вікна, у телефоні знаходжу контакт коханого хлопця. За моїми підрахунками він в дорозі, тож може говорити. Я не заважатиму.
Один гудок, другий…
Вічність тягнеться нескінченими секундами очікування та розчарування. Мені не відповідають.
Дивно, що не бачить і не чує дзвінка, бо маючи вільну хвилинку, Сашко полюбляє посидіти в соціальних мережах чи погратися в «танки».
Вирішую написати повідомлення.
«Привіт, коханий. Набери мене якомога швидше».
А відправивши сповіщення, прикладаю край гаджета до підборіддя. За засмальцьованим вікном тягнеться елітний район міста, де взагалі дивно бачити простих перехожих, які не користуються дорогими автівками, а просто йдуть вулицею у справах. Складається враження, що вони — обслуговчий персонал для таких мажорів, як Давид Босманов.
Я потрапила на гачок хитрого багатія, вскочила у пастку через власну необачність і балакучий язик. Тепер зобов’язана працювати покоївкою безкоштовно. Безкоштовно! При цьому поєднати роботу офіціантки в пабі з генеральними прибираннями і варіннями в квартирі Давида не вдасться. Прощайте гроші, привіт туманні горизонти!
Я знову зітхаю. Схоже, життя котиться вниз, в самісіньку темну безодню.
Я сумно дивлюсь на сповіщення, отримане моїм принцом. Він прочитав, але мовчить. І це мовчання вбиває.
Знову відправляю:
«Нам потрібно поговорити. Куди ти зник з квартири»?
Даремно стукати в зачинені двері.
Читає і мовчить.
— Можливо, слухає настанови тренера, — міркую вголос, прекрасно розуміючи абсурдність припущення. Закохане серце завжди шукає виправдання непояснювальним вчинкам другої половинки. Дурне і наївне.
З важкістю на душі та похмурим настроєм повертаюсь додому. На щастя, мама чергує, і рідні стіни зустрічаюсь блаженною тишею, у якій почуваюсь по-особливому самотньою. Моя крихітна домівка, перероблена з колишнього гуртожитку часів забудови матусиного раннього дитинства, нагадує комірчину з казки про Буратіно. Тільки на стіні у кімнаті не казан намальований, а неймовірний пейзаж моря — ранкового, сонного, спокійного. Я обожнюю море. Лагідне чи бурхливе, синє чи темне, воно однаково захоплює, манить, кличе знову і знову забігати в його пінисті хвилі, розкидати руки в сторони і уявляти себе білокрилою чайкою, що літає під куполом неба. Поруч з ним я почуваюсь найкраще. Біля води проходить сум і невизначеність, препаскудний настрій і бажання опинитись на безлюдному острові. У кожної людини є скромне місце, де хочеться побути наодинці, зібратись з думками, щось вигадати чи банально прийняти реальність.
Удома тривога і відчуття неправильності тільки підіймаються по висхідній. Все бісить, нервує. А розгардіяш на моєму письмовому столі дратує так, що закриваю очі та рахую до десяти. У Босманова все ідеально, тоді як у мене…
Небо, як же вскочила в халепу!
Не маю сили довго затримуватись в квартирі. Гримнувши дверима, полишаю задушливі кімнати (кондиціонер наш скромний бюджет не потягне) та йду в напрямку моря. Будинок знаходиться далеченько, тож часу є вдосталь, аби роздумувати над теперішнім положенням речей. Завтра у мене перший робочий день. Перший в ролі хатньої робітниці короля легкої промисловості.
Навіть у веселкових мріях я не могла припустити можливість особистого знайомства з Давидом Босмановим! Скажи комусь з однокурсниць — вмруть від заздрощів. Головне — не повірять, вимагатимуть фото із золотим мажором.
Лінія моря зустрічає мрійливою гладдю та сліпучими золотистими промінчиками у прогрітій сонцем воді. Люблю вдихати на повні груди солоне повітря, його прохолоду і свіжість.
На дикому пляжі малолюдно. Тут відпочивають прихильники усамітнення та єднання з природою. І, взагалі, мало хто знає про прекрасну місцину, яку ховає від допитливих очей стрімкий виступ, порослий поки дрібними чагарниками.
Обираю місце на дрібних камінчиках та мушлях, які раз за разом вимиваються на піщаний берег. Вода приємно холодить ступні, лускотить, розслабляє.
Перед мною простягається чистий горизонт. Якби його зрівняти з моїм життєвим шляхом, то це дві кардинально різні картини. У мене суцільні айсберги і приховані глибинами небезпеки.
Закинувши голову на бік, роздивляюсь далечінь. Мабуть, з боку здасться, що я найспокійніша на світі людина, що не знаю проблем і взагалі у моєму віці тільки хлопці та гулянки на думці.
Насправді я, намагаючись побороти внутрішнє тремтіння, розкладаю майбутні перспективи по поличках. І так, я безробітна. Два тижні наче мало. Але збиток для кишені відчутний. Це з однієї сторони медалі. У той самий час я маю змогу перетинатись з Босмановим щодня. Все-таки знаходитимусь в його будинку, під його проникливим поглядом, під постійним контролем. Можливо наше несподіване знайомство стане в пригоді у майбутньому.
— Зовсім втратила здоровий глузд, — ледь не верещу на себе за несподівану думку. Ні! Два тижні — і ми з Романовичем розбіжимось як кораблі в морі. З цим типом краще не мати жодних справ і триматися якомога далі. Для себе ж спокійніше і надійніше.
Думки як дрібні хмаринки на обрії біжать і змінюються. Я намагаюсь відтворити у пам’яті минулий день, приходжу до висновку, що необхідно сходити в паб і отримати розрахунок. І Сашко… його поведінка насторожує.
Знову набираю коханого. У відповідь мене ігнорують. Надсилаю повідомлення, чи все гаразд, і вкотре читає. Читає і зрадницьки мовчить.
Якби коханий знаходився поруч, можливо, він вигадав інший варіант, ніж мені гарувати на Босманова.
Десь годину проводжу на пляжі , після чого плентаюсь у напрямку вже старого місця роботи. Морально налаштовуюсь на зустріч з противною адміністраторкою, яка виглядати щасливою, радіючи шансу позбутись скалки в оці.
Сьогодні в кафе моя зміна. Оскільки не прийшла, когось іншого викликали на замінну. Буде неприємно дивитись у вічі колезі. Я ж підставила…
Ближче до вечора ту справжнісінький аншлаг, на який шефиня жадібно потирає руки. Прямісінько на піску розмістився місцевий музичний гурт. Відпочивальників насходилось чимало, яблуку ніде впасти.
Я здаля роздивляюсь присутніх. Очі знаходять худорляву статуру дівчини, з якої зараз доведеться вибивати свої чесно зароблені гроші. Вона метушиться, роздає вказівки, заклопотана всім й одразу.
Що мені чекати?
Підходжу прямісінько до цієї стерви і, не зважаючи на лють та їдь в очах, рівним тоном ставлю перед фактом.
— Я більше не працюватиму в пабі, тому прийшла отримати розрахунок.
Дівка багатозначно хмикає. На ній чорний короткий комбінезон, який показує стрункі ноги у шкіряних шльопанцях, волосся зібране у пучок, на маківці — сонцезахисні окуляри. Вона має стильний вигляд, доглянута та ідеальна. Чомусь раніше я не помічала разючої різниці між нами, між ставлення до власної краси. Не причесана, з копицею волосся на голові, у вчорашній розтягнутій футболці та величезних шортах, я схожа на обірванку.
У відповідь мене нагороджуються зневажними поглядом, який спочатку сканує обличчя, після чого перебирається на кеди, з’їданні сіллю морської води.
— Де ти вешталась? — запитує, ніби справді має інтерес. — Мені довелось оперативно шукати тобі заміну. Ти вчинила підло, залишивши паб без офіціантки у такий відповідальний вечір. До заходу ми готувались кілька днів.
Вона безапеляційно б’є в ціль.
— Повірте, я шкодую. Однак вчора виникли непереборні обставини. Саме через них я повинна звільнитись.
— Он як? За день знайшла багатого покровителя? — у її голосі звучить відверта насмішка.
— Ні, знайшла роботу, де цінують роботу найманого персоналу.
— Я можу лише поспівчувати твоєму новому роботодавцю. Якщо надумаєш брати характеристику, я без проблем надам чесну і правдиву. Таку, яку заслужила.
До горла підбирається кім. Я стискаю долоні в кулаки. От би зарядити цій вискочці, щоб раз і назавжди збити пиху. Проте, битися не стану, а гроші заберу. Корчу милу гримасу.
— Я вас не потурбую. Платіть — і я зникну.
— Почекай, — неохоче кидає. Не приховуючи презирства, вона ховається в глибині пабу. На диво, повертається дуже швидко повертається з конвертом в руках. — Частину твого доходу перейде в зарплатню нової офіціантки.
— Що? — не вірю у почуте. — Я працювала як проклята, аби мої гроші отримала нова дівчина?
— Вона захотіла потрійну оплату за дві зміни. Ти ж сама не прийшла.
Адміністраторка кліпає ангельськими оченятами і хмикнувши губиться серед відвідувачів.
Безцеремонно зазираю у конверт. «Ах» сам вилітає на світ. Це ж грабунок посеред білого дня. У конверті лежить кілька купюр, які не складають і половини зарплатні.
Та нічого не залишається, як плентатись додому, слухати мамин скандал і готуватись до поїздки в квартиру Босманова. Шосте чуття підказує, що попереду тільки смачне.