РОЗДІЛ 12 ДАВИД

Вона пахне моїм шампунем — улюбленим, незмінним протягом років. Аромат забирається в легені, а думка, що дівчині він неймовірно пасує, розриває із середини. Світловолоса бестія раптово увірвалась в мій особистий простір, ухитрившись за лічені години привернути увагу та викликати гостру необхідність в ній, як у хатній робітниці, що може відповідально прибрати й смачно приготувати сніданок чи вечерю. До сьогоднішнього дня їсти вдома, приготовлені кимось, окрім кухаря одного єдиного ресторану, було незвично. Мій стандартний ранок (а стабільну стабільність я ціную понад усе) починається з веломандрівки набережною, далі по графіку сніданок в «Чайці», де персонал чітко ознайомлений з уподобаннями постійного клієнта і рівно о 08 годині на столику біля вікна на мене очікує здорова їжа, приготована виключно з органічних продуктів. На сніданок йде двадцять хвилин, і ще десять, щоб дістатись головного крісла корпорації «Даві» та розпочати ранкову нараду з керівниками відділень.
Мій девіз: життя любить план. Якщо день спланований, можна звернути гори і встигнути дуже багато.
Та Емма — виключення. Дисципліна і субординація — поняття чужі для створіння з кухарськими здібностями. Її курка виявилась далекою від ідеалу вимог китайської кухні, проте не менш смачною. Отже…
Отже, я тримаю непрохану гостю за зап’ястя, а вона застигла і не зводить з мене осінніх очей. Не моргне, не кліпне. Заворожена і чарівна.
— Стосовно хатньої робітниці я перегнула палку, але що мені залишалось робити? Як було пояснити Олі появу в квартирі її брата, — тараторить захриплим голосом. Слова з покусаних губ злітають зі швидкістю світла, своєрідний захист організму від чергової халепи. Збоку звучить смішно і в той самий час мило.
— Як, на твою думку, завтра мені викрутитись?
— Тобто? — вона щиро не розуміє, в який глухий кут загнала нас обох.
— Твоя брехня змушує і мене брехати. Я не люблю обманювати людей, і вважаю на ліпше бути чесним.
Нарешті розібравшись в ситуації, Емма важко вихає.
— Я дуже перепрошую, — її розкаяння виглядає справжнім, душевним і від того Емма стає схожою на дитину, якій соромно за прикрий вчинок. — Дайте, будь ласка, номер Олі. Я поясню.
Я заперечно хитаю головою. Заперечно і так несподівано для дівчини ставлю перед фактом:
— Ти залишишся працювати хатньою робітницею. У твої обов’язки входитиме приготування сніданку та вечері, догляд за моїми речами, прасування і хімчистка. І звісно, ідеальна чистота в квартирі. Місяць роботи — і ми квити.
— Що, місяць?
— Саме у стільки я оцінюю завдану мені шкоду твоїми вчинками і брехнями.
Дівчина різко шарпає рукою, звільняючи її із захвату. Виявляється, протягом розмови я продовжував утримувати зап’ястя.
— Ви пожартували?
— Ні, — невинно знизую плечима. Відчуваю, що переграв, що варто було сказати кілька днів. Однак, шляху назад немає і тепер нікуди відступати. — Місяць — і ми квити. Чи викликати поліцію?
Емма блідне, а на додачу я проводжу тильною стороною долоні по рані не губі. Вона ж не дурепа й здогадалась, чиїх рук побиття.
Западає густа тиша, у якій бідолашне сердечко в її грудях вистукує шалений ритм. Шкода красуні в розтягнутій футболці та занадто великих шортах. Якби її перевдягнути, гарненько нафарбувати, то дала б фору всім моїм підлеглим дівчатам, звиклих гарно виглядати у світі дизайну. Невчасні думки відганяю геть. Яке мені діло до її зовнішності? Дівчину слід добряче покарати за витівку, щоб у майбутньому не потрапляла в подібні халепи.
— Місяць — це довго, — відчайдушно кривиться, намагаючись прокласти міст до моєї совісті. — Ваша пропозиція змусить покинути основну роботу в пабі. А за що мені жити?
Спантеличує. Я не припускав варіанта, що залишиться без хліба.
— Два тижні, — продовжує вона. Я таки погоджуюсь і простягаю долоню.
— По руках.
Коли тремтячі пальці опиняються в моїх, я легенько їх стискаю, а до блідих щік Емми повертається легкий багрянець.

— Два тижні, — повторює дівчина голосом, у якому не розібрати чи шкодує вона чи, навпаки, радіє можливості легко відбутись.
Але, сонечко, ти дійсно не знаєш Давида Босманова і його скромної педантичності.
— Завтра зранку я на тебе чекатиму. Врахуй, що о восьмій тридцять я вже повинен знаходитись в офісі. Час на дорогу — двадцять хвилин.
— Одним словом, мінімум о сьомій я поратимусь на вашій кухні, готуючи сніданок, — продовжує мої думки нова знайома, точніше підлегла.
— Саме так. Своєю чергою я складу список рекомендацій, яких стовідсотково дотримуватимешся. У мене є правила, котрі не можна порушувати.
— Я вже втямила, що правил доведеться дотримуватись, ділити реальність на чорне і біле.
Я здивовано зводжу брову:
— Поясни, будь ласка.
— Загнавши себе і своє оточення в обмеженні рамки, ви бачите тільки два відтінки життя. Замість того, щоб хоча б раз закласти ноги на стіл чи голосно сьорбнути кави, щодня намагаєтесь не втнути помилки. Адже пробачити необачність самому собі — складне завдання.
— Я не люблю помилок і не терплю їх в інших, — починаю закипати від стверджень нової хатньої робітниці. Доведеться першим пунктом записати: мовчання і свята тиша у моїй присутності.
Емма негативно на мене впливає. У її присутності проявляються негативні риси характеру, а язик неслухняно бовкає те, що ніколи б не подумав.
Останні слова тиснуть на дівчину, вона ніяковіє й кидає побіжні погляди на вхідні двері. Хоче якомога швидше спекатись «кислотної» компанії.
— Продиктуй свій номер телефону.
Я повертаюсь на кухню за пристроєм. Спиною відчуваю, що дивиться, що слідкує за кожнісіньким кроком, за найменшим рухом. І вловлюю страх, який буквально сковує Емму. Робота зі мною дівчині не до вподоби.
Опинившись поруч записую легку комбінацію і дивують, що без проблем її повторю.
— Все, тоді до завтра. Без запізнень.
— Спробую, — непевно відповідає дівчина.
— Адресу ти знаєш.
— У телефоні записана, — підносить гаджет до обличчя. — Щасливо, Денисе Романовичу. І не забудьте вранці відімкнути двері.