РОЗДІЛ 11 ЕММА

— Ви можете поспілкуватись із сестрою поки я готуватиму. Часу потрібно десь хвилин сорок - п’ятдесят, — намагаюсь говорити рівно і чітко. Показувати тремтіння, яке виникає у його присутності, зовсім недоречно.
— Так, ми давно не бачились. Нагадай, як називається страва?
— Нехай це залишиться сюрпризом, — корчу у відповідь гримасу. Мені викрутитись слід, а він розпитує те, чого не знаю. Давид тонкими пальцями відриває з гілочки помідору чері, швидко ховає її у роті і зникає у вітальні.
А в мене, бідолахи, ноги підкошуються від хвилювання. З хвилини на хвилину станеться нервовий зрив. Кілька глибоких вдихів, — і зберися, дівчинко!
Мозок починає працювати з руками на випередження. Простеживши, чи мене ніхто не бачить, знаходжу рецепт приготування, двічі перечитую й беруся оперативно куховарити. Зовсім скоро кухнею розлітається пряний аромат спецій і смаженого м’яса. У животі зрадницьки вовтузиться голод, видаючи голосні, протяжні звуки. Надпиваю зі склянки води. Тепер всередині бовтається вода і відчуття стають куди гіршими.
Мабуть, слід увімкнути витяжку. Але як знайти необхідні кнопки на цій чудернацькій сенсорній штуці?
— Пахне смачно, — показується у дверях темноволоса голова власника квартири. Я тушуюсь на місці, бо з його новітньою технікою не вдається знайти спільну мову.
— Я вже сервірую стіл, Давиде Романовичу.
Хлопець кидає побіжний погляд на плиту, на громіздку витяжку, але виходи без зауважень.
Рис та «конфу-панда» готуються одночасно. Тож ставлю два столових наряддя, тарілки зі стравами, гукаю куштувати, а сама думаю як тихцем полишити межі лігва мажора.
Босманові розміщуються за столом і в їхній компанії я явно зайва.
Ніби прочитавши мої задуми, Давид насторожується:
— Еммо, ми повинні обговорити деякі умови нашого договору.
— Можливо, завтра?
— Завтра? — здивовано перепитує. Вочевидь хлопець планував сьогодні розставити крапки над «і». — Зачекайте у вітальні, — у його голосі звучать наказові нотки, від яких не втекти й не сховатись. Мовчки кивнувши у знак згоди, залишаю кухню.
Вітальня квартири схожа на величезну залу, де слід проводити крутезні вечірки. Тут вміститься чималенька компанія з моїх однокурсників. Але з огляду на чистоту та охайність житла, Давид не знає слів «гулянка вдома». Уявляю, як би психував, коли хтось із гостей ненароком посунув стіл чи торкнувся його нагород на стенді. Красунчик любить себе і дуже поважає, якщо виставив на огляд здобутки. Аби скоротити час роздивляюся різноманітні нагороди. Здивування саме собою виривається з грудей. Виявляється мій наглядач здобув чимале визнання у світі текстильної промисловості.
У голові не залишилось і сліду від алкоголю, тому він генерує спогади у посиленому робочому режимі. Тепер прізвище Давид Босманов не здається таким далеким і чужим. З впевненістю можу сказати, що воно на слуху.
— І так, хто ти є, Давид Босманов?
Пальці набивають літери в пошуку на телефоні — і через секунду з’являються усміхнені фотографії затятого холостяка, короля життя, власника текстильної корпорації «Даві», у якого замість дружини — робота, замість стосунків — ескізи й грандіозні ідеї.
Я аж хмикаю, переглядаючи статті про Давида і щиро сміють, коли журналісти і фанатки не можуть нічого відкопати про його особисті стосунки з представницями прекрасної половини людства.
— Це хто не знає Давида Босманова, той посягне на нього, як на видного,багатого нареченого. Я б його оминала десятою дорогою і першою причиною тому є небачена педантичність. Це ж збожеволіти можна, щоб розвішувати сорочки по відтінках.
На гадку приходить творчий безлад в моїй кімнатці - комірчинці і милі жирафчики, котрими розмальована постіль.
Не встигаю сховати телефон, як за мене застають за переглядом інформації. Давид прокашлюється за спиною, а його сестра щиро дякує з їжу:
— Еммо, було неймовірно. Ти приємно здивувала. Якщо мій брат-зануда надумає звільнити чи сама не витримаєш його кислоти, я залюбки візьму тебе на роботу. Ти ідеальний варіант: і в домі чисто, і на кухні смачно.
— Дякую, — коротко відповідаю, не ймучи віри, що доля усміхнулась.
— Не забудь на мене підписатись, — дівчина посилає повітряний поцілунок і зникає за вхідними дверима. Давид, як турботливий брат, проводжає дівчину до ліфта.
Хвилина, друга. Його важкі кроки назад вистукують в скронях молотом. Вітаю, Еммо, час розплати за необдумані вчинки і довгий язик настав. Дуреписько, слід було тікати звідсіля. Ти ж не знаєш абсолютно нічого про цього Босманова. Ви залишаєтесь сам на сам за зачиненими дверима, він простягне руки — і ти нічого не вдієш, ніхто не порятує.
Двояке почуття таранить самоконтроль. Я поспіхом кидаюсь у передпокій, де натикаюсь на Давида.
— Мені час додому повертатись. Я дуже затрималась. Мама хвилюється, телефон обірвала.
— У тебе ж був розряджений.
— Оля позичила зарядне.
На хвилину затримує погляд на моєму обличчі. Між нами всього один метр відстані, чоловікові достатньо ступити крок і притиснути жертву до стіни. Мої очі сконцентровуються на м’якій лінії губ, що ледь розтулені манять доторкнутись. А це не правильно! У мене є коханий, а Давида я перший раз у житті бачу.
— Більше ніхто не телефонував? — питання звучить підступно, воно наче підводний камінь на мілині. Зачепись — пошкодиш дно і затонеш.
— З роботи цікавились, куди зникла. Сьогодні була моя зміна. А ще Ніка переживає чи я справилась.
— Вона доручила завдання справжнісінькому профі, — хмикає хлопець та вкладає руки в кишені штанів. — Ходімо на кухню. Ти ще не розрахувала за шкоду.
— Хіба? Я прибрала, їсти приготувала! Ми квити!
— До речі, мені сподобалось куштувати твої страви. Хоч твоя курка кунг-пао зовсім далека від китайської кухні, але вийшла своєрідною. Ми з сестрою оцінили.
— Я рада, але піду, — відчайдушно намагаюсь прослизнути до дверей. Ох даремно! Ох даремно наблизилась до чоловіка! Вмить долоня хватає за зап’ястя.
— Не так швидко, Еммо, — гаряче дихання розбивається об мою шию.