РОЗДІЛ 9 ЕММА

— Мені слід перепросити, Давиде Романовичу, — потуплюю погляд на руки, які тримаю схрещеними у замок. — Через необдумані вчинки зовсім невідомої людини, ви змушені терпіти незручності.
Босманов велично мовчить. Вочевидь, до вподоби, коли хтось визнає помилку і просить вибачення. Пихатий і зарозумілий чи занадто справедливий? На щастя, я не встигну розібратись. За його відсутності приберу швиденько, запевню, що це було перший і останній раз, та дремену геть. Ми зовсім із різних світів, шанси знову зустрітись і пригадати неприємні події — мізерні.
— Еммо, не забудь змінити постіль, вимити дві ванних кімнати до блиску і, звісно, все це, — він багатозначно роздивляється кухню.
— Не хвилюйтесь. Я вмію і люблю працювати.
— Дуже сподіваюся, — хлопець невизначено киває головою. Кутики вуст розпливлись в подібності усмішки. Чи мені здалось? Я заправляю невидиме пасмо волосся за вухо і поспішаю відвернутись.
— Телефон, — простягає гаджет, і я знову змушена поглянути у вічі. — Чи передумала набирати маму?
— Величезне дякую, — несміливо беру пристрій, на сенсорній клавіатурі набираю номер матусі. Після третього монотонного гудка роздається стурбований голос, який спершу вичитує за втрачені нерви, за невдячність і легковажність. Давид знаходиться всього за кілька кроків. І в його присутності я не можу вигадати невеличку брехню, аби виправдати ночівлю поза межами власного дому. Наостанок мама повідомляє, що обдзвонила всі відділки поліції і лікарні міста.
Неприємно. Тим паче розмова відбувається на очах красеня, в якого склалась негативна думка про непрохану гостю.
— Мамо, зі мною все гаразд. Я повернусь ближче до обіду і поясню, куди зникла. Зараз дуже не зручно розмовляти. Не хвилюйся, будь ласка. З чийого телефону набрала? М… Попросила. Свій заряджу вдома. Я постараюсь справитись швидше.
Коли палець ковзає кнопкою відбою, повертаю мобільний власнику і натикаюсь на осуд, яким світиться вираз його обличчя. В очах хлопця моя планка опустилась на три щаблі нижче, на самісіньке дно.
— Неприємна ситуація, я вперше не ночувала вдома, — продовжую говорити, аби не мовчати і не нагнітати болючі обставини.
— Займись справою! Я спробую повернутись якомога скоріше. Маму не потрібно засмучувати.
Як і попереджав, Давид закриває за собою вхідні двері на замок. Я залишаюсь у чотирьох стінах в’язнем, якому не втекти і не вибратись з надійного укриття
Та часу на розуми немає, тому берусь до роботи, яку день тому повинна була виконати Ніка, і яку вчора слід було зробити мені. Ех, якби знав де впадеш — підстелив соломи.
Озброївшись інвентарем, починаю генеральне вигрібання з кухні. Брудний посуд мию, натираю до блиску і складаю тумбу. Пляшки, залишки їжі, інше сміття викидаю у бак. До блиску натираю і без того чисті кухонні меблі, драю кахельну підлогу. І так вітальня, ванна на першому поверсі, якою, до речі, вранці хтось користувався. У передпокої знаходжу знайому чоловічу сорочку — червону, у клітинку.
— Сашкина, — пригортаю одежину. Ну чому телефон розряджається у зовсім непідхожий момент? Де хлопець? Здається, між ним і цим Босмановим сталася бійка. Почуваюсь катастрофою, за якою тягнеться шлейф проблем. А ще мама, добряче перенервувавши, не спустить діло з рук. На мене очікує серйозна і драматична розмова.
Я ховаю сорочку у свою громіздку сумку. Протерши підлогу на першому поверсі, з щітками й шваброю підіймаюсь на другий. Робота кипить. Я дуже поспішаю. Але спальня Босманова привертає увагу і я відвертаюсь, безсоромно розглядаючи кімнату, де провела ніч і зустріла ранок. Почуття неправильності не полишає. Не можна торкатись чоловічих костюмів, що висять на довжелезній підлоговій вішалці у дальньому куті кімнати, не можна дивитись на ідеально складені речі у шафі-купе, куди зазирнула у пошуках чистої постільної білизни, не можна розглядати приліжкову тумбу, на якій лежать акуратно складені теки.
О, і ні в якому разі не слід чіпати малюнки, що визирають з-під прозорої слюди. Та пальці тягнуться до цих заборонених тек і виймають ескізи назовні.
— Круто! — виношу свій персональний вердикт майбутнього дизайнера, безцеремонно милуючись побаченим. — Це просто бомба! Невже сам малював?
— Сам, — несподівано роздається за спиною, і не встигаю оком моргнути, як довгонога дівка опиняється поруч, вихоплює роботи з моїх рук і поспішно ховає у теки. Вона діє блискавично, а я тільки від здивування розкриваю рот. — Ти хто така і що тут робиш?
Її дещо зневажливий погляд ковзає моїм розтріпаним волоссям, широкою футболкою, переходить на домашні капці. Доводиться ввічливо усміхнутись.
— Я працюю на пана Босманова.
— Відколи? — шикарної брюнетки недовірливо застигає на моєму обличчі. Ми відверто роздивляємось одна одну, вивчаємо, і ніби вирішуємо — дружити чи сваритись.
— Від сьогодні, — гордо здіймаю підборіддя.
Дівчина навпроти спантеличено скидає брову догори. Вона акуратно поправляє коротке каштанове волосся та мовчить в очікуванні моїх пояснень. На незнайомці довга до п’ят квітчаста сукня ніжного блакитного відтінку, зручні білі мокасини, через котрі не почула її кроків, та перекинута через плече плетена світла сумочка. У зовнішності незнайомки та Давида є багато спільного: однаковісінькі рівні носи, тонка лінія губ, зверхність в очах. Тільки виглядає вона легковажніше, швидка і запальна.
— Брат нічого не говорив, що найняв покоївку. Стороння людина в домі на постійній основі — не в його правилах, — пояснює, звертаючи увагу на розстелене ліжко. — А…
Я також озираюсь.
— Постіль міняю. Зараз швидко все приберу.
— Добре. Тільки спершу зроби мені кави.
— Кави? — тепер я дивуюсь.
— Ти ж сама сказала, що працюєш на Давида. Чи кава і приготування їжі не входить в обов’язки покоївки?
— Мабуть… Давид Романович тільки сьогодні повернувся з відрядження, — імпровізую як на сцені. — Ми детально не обговорили умови співпраці.
— Дивно, він звик вирішувати справи одразу.
— Я через агенцію, тому…
Сама себе заганяю у глухий кут, але зізнаватись однозначно не буду. Неприємний осад щипає душу.
Доводиться плести за течією і спускатись у кухню. На щастя, я вже орієнтуюсь у шафках, з першого разу знаходжу каву і кавоварку. Поки я пораюсь з улюбленим напоєм гості, вона старанно вивчає віртуальний світ в соціальних мережах.
— Я б перекусила, — звертається дівчина, відвівши очі від дорого гаджета. — Можеш приготувати щось легеньке?
Мамо рідна! Здається, у холодильнику було порожньо.
— Боюсь, нічим похвалитись.
— Я зараз подзвоню Давиду, нехай купить дорогою продукти. До речі, вмієш куховарити? Ти занадто молода, щоб мати досвід.
— Не хвилюйтесь, я справлюсь. Якій кухні віддаєте перевагу?
— Звісно, китайській! У нас з Давидом однакові смаки.
Пані Босманова не гає ні хвилинки, набираючи свого педантичного брата. А моя совість не на місці.
— Давиде, ти коли будеш вдома? Вже виїжджаєш? Прекрасно! Купи продуктів, твоя хатня робітниця — майстер в приготуванні страв з китайської кухні. Яка хатня робітниця? — дівчина знизує плечима та, прикривши мікрофон долонею, тихо питає моє ім’я. — Емма, більше в квартирі нікого не має. Чи ти ще когось взяв на роботу?
Що я натворила? Босманов шкіру з мене здере за чергову брехню!
Роз’єднавшись з Давидом, дівчина з надією запевняє:
— Я не відмовлюсь спробувати щось особливе на обід.
— Ви пийте каву, а я поки приберу нагорі.
Ноги підгинаються від чергового стресу і невизначеності, від страху перед Давидом і нової халепи.
Китайська кухня…
Китайська кухня!
Китайська кухня!!!
Що їдять китайці? Рис? Запросто!
Чи ні?
Тримайся, Еммо! Залишилось ще раз викрутитись.