РОЗДІЛ 5 ЕММА

Сон дивний. Я не знаю цього чоловіка. Його обличчя не видно, тільки широкі плечі, темне волосся. Незнайомець пахне морським бризом з тонким відтінком лайма. Він манить пальцем підійти ближче, підійти до нього. А мої ноги ватяні, хоч серце готове полинути на крилах.
Сон…
Несподівано з мене стягують ковдру. Один різким рухом покривало летить на підлогу, звільняючись з моїх рук. Я аж підскакую на ліжку та різко розплющую очі. Сновидіння зникають за секунду.
— Ти хто? — верещу мов навіжена. — Що тут робиш?
Навпроти стоїть не хто інший, як… Трясця, та я вперше у житті його бачу.
У моїй кімнаті сторонній чоловік.
У моїй? Я сказала у моїй?
Ошелешено переводжу погляд з красеня у світло-сірій сорочці на інтер’єр спальні і з жахом приходжу до висновку: вона не моя. Де я і що тут роблю? У голові починає поморочитись, до горла підступає давкий клубок нудоти, мене б’є мов у пропасниці. Обійнявши себе руками, знову втрачаю дар мови. Я гола. Точніше в бюстгальтері й трусиках, але факт не втрачає свого значення.
— Чого дивишся? — злобно шиплю, позираючи з-під вій. Доводиться докласти максимум зусиль, аби не показати дикого, панічного страху в душі. Найстрашніший здогад прорізує єство: повернуся власник квартири, або прислав когось перевірити роботу клінінгової служби. Ні! Ні! І ще раз ні! — Відвернися, хай одягнусь.
— Привіт, спляча красуня! — в очах навпроти спалахує дике полум’я, від якого хочеться прикритись, а краще — провалитись під землю. Хмикає: — Немає на що дивитись.
Слова боляче чіпають самолюбство. Однак незнайомець не поспішає розривати зорового контакту.
— Помиляєшся. Це мені нічого соромитись. У мене все прекрасне.
Язик мій — ворог мій. Або просто алкоголь не встиг повністю вивітритись з організму. Я плавно (робити різких рухів не дозволяє нудота) опускаю ноги на підлогу, намацую футболку, шорти. Одягаюсь під прицільним вогнем темно-зелених очей. Він відверто роздивляється здобич. До моїх щік припливає кров, зрадницьки видаючи зніяковіння. Намагаюсь гордо тримати спину:
— Я все!
Крок, другий. Мені б тільки пройти повз хлопця, вдаючи, наче нічого не сталось. Вийти і знайти Сашка. До речі, останній засинав поруч, а куди зник? Не ранок, а Бермудський трикутник дивовижних подій.
Варто нам порівнятись, як міцна чоловіча рука хватає мене вище ліктя, змушуючи застигнути на місці.
— Далеко зібралась, крадійко?
— Я нічого не крала.
— Зараз поліція приїде, їм пояснюватимеш.
— Що ви собі дозволяєте? Я з клінінгової служби.
— З клінінгової служби? — здивовано перепитує і прекрасне обличчя перекреслює злобна гримаса. Незнайомця можна сміливо назвати ідеальним красенем. Він власник рівного носа, правильної форми губ, які прикриваються ряд білосніжних рівних зубів, гострого підборіддя, де красується мила ямочка. Чоловік чорнявий, має рівне, акуратно зачесане набік волосся. Короткі рукава сорочки облягають рівні рельєфи натренованих м’язів. На широку грудну клітку, яка здіймається в такт глибокому диханню, на оголений трикутник шкіри намагаюсь не дивитись. Соромно витріщатись, ще подумає, що вискочила з темного лісу.
Крихітні міліметри, які розділяють нас — дві протилежних сторони — буквально просочуються його силою, темпераментом і вдаваним спокоєм. Тільки очі видають справні емоції, котрі вирують всередині незворушного зовні мажора. Біситься, кипить, ненавидить.
— Документи показуй. Зараз з’ясуємо, хто ти насправді.
Мою спину покриває морозом. Мимоволі сіпаюсь, хочу втекти, уникнути неминучого. Коли керівництво Ніки дізнається про брехню підлеглої і таку підставу, дівчину одразу звільнять, а в неї маленька дитина. У цю мить про поліцейських і відповідальність за своє перебування у чужому домі не думаю. Головне — врятувати подругу. Я собі не пробачу, якщо покарання понесе невинна людина.
— Я не… Я не працюю прибиральницею. Мене подруга попросила.
Будь ласка, не телефонуйте в компанію. Ніку звільнять після цього.
— Хто така Ніка? — зелені очі звужуються до крихітних щілинок.
— Вона постійно прибирає у вашій квартирі. Ви ж власник цього помешкання?
І чому я, дуреписька, не подивилась фотографії? Зараз би точно знала, кому муляю очі.
— Я не знаю ніякої Ніки!
— А я знаю. Вона дуже хороша людина і матір – одиначка. Ви хоч розумієте, як важко знайти роботу без освіти, з маленькою дитиною на руках, коли у твоїх батьків не має можливості навіть одягом малюкові допомогти.
— А батько де?
— У мене немає батька. Помер, — випалюю на одному подиху, не втямивши про чийого тата конкретно питає. На хвилину западає мовчанка. Я безупинно роздивляюсь його обличчя. Не хочу відводити очей. Не хочу. Його врода аристократична, манери — інтелігента у десятому поколінні. Складається враження, що навпроти — спадкоємний принц королівської сім’ї. На фоні нього я виглядаю мерзенною мурашкою, пацанкою з п’яним перегаром і скуйовдженим волоссям. Навіть згорблюсь у своїй нерішучості.
До вух долітає дзвінок з першого поверху. До незнайомця навідались гості, а може копи?
Ми одночасно переводимо очі на двері у спальню, ніби зараз у них увійдуть люди у формі.
— Сталось непорозуміння. Я все відпрацюю, тільки не здавайте, — благаю жалібним голосом. — У вас добре серце, ви хороша людина, — мій язик несеться ген-ген швидше будь-якого автомобіля.
— Звідти ти знаєш? — насмішкувато запитує.
— На обличчі написано, — намагаюсь викрутитися із захвату. Проте хлопець тримає надійно.
— Насмішила! У ванну марш, а я поки розберусь.
Я мовчу, аби не нагнітати ситуацію, і дозволяю затягнути себе в сусідні з кімнатою двері. Здається, мені дарують шанс вийти сухою з води.
Наївна …
А якщо він маніяк?