РОЗДІЛ 2 ЕММА "За день до зустрічі"

За день до зустрічі.

Сонце нависає над морем важким, розпеченим диском, відбивається мільйонами блискіток від дрібнесеньких хвиль-баранчиків, і припікає все більше і більше. Гулянка на палубі приватної фешенебельної яхти набирає обертів. Святкування мого дня народження починається із самісінького ранку. Спершу культурна програма біля причалу, потім планується вихід у відкриті простори якомога далі від допитливих очей. Я, красуня в дорогому темно-синьому купальнику, дефілюю королевою поміж гостей, приймаю вітання і безтурботно усміхаюсь, безмірно радіючи життю і приналежності до клану «золотої молоді». Біля моїх довгих ідеальних ніг увесь світ.
Я роздивляюсь сонячне світло крізь затемнені окуляри, тепла вода приємно хлюпається об ступні. Спокійно так. Ще б хто холодненького мохіто приніс.
— Ей ти, вистачить байдики бити! Клієнти чекають, — грубий голос адміністраторки пабу, де я підробляю офіціанткою, повертає з мрійливої нереальності в земну реальність. Від несподіванки аж підскакую на місці й миттю покидаю яхту. Щоправда, судно продовжує виднітись біля берега, і гучні баси доносяться з чужого свята.
Мрії! Я люблю помріяти! У мріях наші прагнення і краща сторона життя.
— Не біси, Еммо! Інакше в один клік вилетиш геть.
Красива, а криклива. На жаль, врода і добросердність не вжились в тендітному тілі Машки, яка всього на кілька років старша, проте поводиться як прискіпливий навіжений бос. Не любить мене катастрофічно. Точніше зненавиділа, коли побачила мого Сашка. Якось я навіть потайки підслухала її розмову з іншою офіціанткою, що, мовляв, я зовсім не пара майбутній надії боксу, що я сіра мишка, що зовсім не цікава і неповоротка.
От гадюка!
— Та йду я, йду!
Неохоче підриваю з теплого піску п’яту точку. Підхоплюю шльопанці й плентаюсь до відпочивальників.
Даремно я сюди влаштувалась. Вимагають багато, а платять мало, і на додаток милуєшся завжди невдоволеною фізіономією керівниці.
— Чесно слово, я сама звільнюсь. Тоді спробуєш знайти заміну на ці копійки, — шиплю Маші в обличчя та хапаю з барної стійки тацю. Час хилиться до обіду, тож кількість охочих перекусити збільшується.
Від спеки і постійного руху голова йде обертом.
— Швидше! — цідить адміністраторка у спину, не приховуючи відвертої неприязні. Оскільки мого обличчя дівчина не бачить, корчу їй гримасу.
У кишені робочого фартуха озивається мобільний телефон. Мама, знаючи про роботу, не потурбує. Саша пропадає на тренуванні у спортивному залі. Залишається найкраща подруга Ніка, з якою я познайомилась рік тому під час вступної компанії до вишу. Тоді я пройшла, а двадцятирічна мама трирічного малюка пролетіла. Однак ми стали справжнісінькими друзями і підтримуємо одна одну.
— Слухаю, моє сонечко! — улесливо промовляю, ковзнувши пальцем по сенсорному екрані гаджету. Та змушена одразу відсунути пристрій від вуха. Подруга буквально репетує і при цьому кудись несеться водночас.
— Еммусь, врятуй мене. Виникла форс-мажорна ситуація. Я повинна їхати до мами у село, а в мене висить замовлення на прибирання.
— Щось з мамою сталось? — інформацію про замовлення вуха коректно пропускають мимо.
— І не питай! Серце прихопило. Тільки-но сусідка телефонувала, що швидка приїхала. Здається, я зараз збожеволію. Вже малого із садочка забрала.
— Не хвилюйся. Мабуть, на сонці город порала.
— Напевне, вчора якраз жалілась, мовляв, бур’ян затягнув. То як, серденько, виручиш? Візьмеш прибирання?
Переминаюсь з ноги на ногу. Ніка працює у престижній клінінговій службі, наводить порядки у квартирах мажорів, які або лінуються, або не мають часу на прибирання. А ще подруга мріє, що колись один з власників дорогого житла і відповідно тугого гаманця закохається в неї, запропонує руку і серце, стане батьком для синочка. Наївна дурепа! Таке лише у фільмах трапляється. Життя — набагато мерзенніша штука. Багатій ніколи не погляне на матір-одиначку з ганчіркою в руках і постійним кредитом на картці. Хіба тільки старезний і товстезний татко дорослих дітей заведе короткострокову інтрижку. А нормальні хлопці… ні, не бувають мажори нормальними. Вони пихаті, самовпевнені нарциси, котрі цінують і тягаються за собі подібними спідницями. Ну, не вірю я в історії про Попелюшок. Реальне життя таких історій не має. Тільки в мріях.
— Нікусь, а попросити колег не пробувала? Розумієш, ми з Сашком запланували романтичний вечір і все таке.
На хвилину западає важка мовчанка, розбавлена збитим диханням знайомої.
— Виручи, будь ласка. Я вчора доповіла шефу, що все зробила. А сама… одним словом, думала сьогодні прибрати. Там зовсім мало. Власник акуратний, педантичний. Головне — речі не пересувати і залишити все на своїх місцях. Еммо, мені влетить за обман.
Я шумно видихаю. Ну, куди ти подінешся? Доведеться якось викручуватись перед коханим боксером.
— Вмовила…
— Дякую, із зарплати дам виручку, — ледь не стогне від щастя дівчина. — Ти на пляжі? Я зараз привезу ключі від квартири.
Коли з’єднання вимикається, я зависаю на своїй з Сашком світлині. Міцно обійнявшись, стоїмо у теплих хвилях на фоні безкрайої гладкої синяви. У коханого очі кольору волошок, губи тонкі, вигнуті в білосніжній усмішці. Вітерець безжально закидає кучері на обличчя. Йому пасує довге волосся і я дуже не люблю, коли збирає зачіску у високий пучок. Говорить, у боксі патлатим не зручно.
Я видаю гортанний звук розчарування. Вже завтра по обіді хлопець вирушає на змагання, і побачимось ми десь через тиждень. Сім днів розлуки для закоханих — занадто багато.
— Вечір обіцяв бути приємним, — із сумом визнаю, — а доведеться гарувати в хоромах мажора.
Якби я тільки знала, до яких наслідків може призвести доброта душевна. І справа зовсім не в Нікі…