П'ять причин закохатись

РОЗДІЛ 1 ДАВИД

— Так, Лізо, я повернувся! О дев’ятій? — поспіхом ковзаю поглядом по наручному годиннику, який показує шосту ранку. – Добре, приїду. Домовляйся про зустріч.
Телефон, затиснений між щокою та плечем, зрадницьки ковзає, з шумом падає на кахельну підлогу, а з моїх губ злітає гостре слівце. Трясця! Цей день тільки почався, і вже мені не подобається. Спершу рейс затримали на дві години через погіршення погодних умов, потім перепад у часових поясах, тепер телефон розлітається на три окремих деталі. Склавши гаджет докупи, ховаю його в кишені піджака і швидко провертаю замок вхідних дверей до своєї найкращої дворівневої квартири з виглядом на море — безкрає, рідне, улюблене.
Я вдома! Нарешті вдома! Конференція провідних виробників текстилю, що проходила в Америці, вимотала з мене всі соки. І зараз немає коли розслаблятись, тому що попереду нова колекція. До речі, поки без жодних ідей.
Втягаю валізу на свої особисті квадратні метри і застигаю як вкопаний. Схоже, «трясця» продовжується!
Що за?
У ніс вдаряє нудотний аромат тютюнового диму. Я в апріорі не палю, на дух не переношу цього запаху і не розумію людей, які безжально плюндрують небезпечною бридотою своє здоров’я.
Я ж вчора телефонував у клінінгову службу і домовився про генеральне прибирання перед моїм поверненням. Ми кілька років співпрацюємо без жодних нарікань, тому взагалі не втямки, що відбувається.
Раптом очі намацують чоловічі кросівки — поношені, брудні, і сумнівної якості.
Гіркота сама підбирається до горла давким клубом.
На тумбі валяється недбало кинута червона в клітинку сорочка, при цьому явно не моя.
Долоні стискаються в кулаки.
Хтось живе у квартирі за відсутності власника?
На підтвердження здогаду з ванної кімнати показується патлата мокра голова незнайомця. Він на ходу застібає ширінку джинсів і підвівши погляд, завмирає на мені переляканими очима.
— Ти хто? — я роблю різки випад вперед. Мить — і вхоплю злочинця за горло, натовчу пику…
Та хлопчина під два метри зросту, з добрячою щетиною на обличчі, яка додає йому років, швидко оговтується. Не встигаю кліпнути очима, як мені у щелепу летить професійний прямий удар. Я не втримуюсь на ногах. Задкую, звільняючи нападнику прохід на волю.
— Стій, — волаю.
Все відбувається, наче в кадрах сповільненого фільму.
Пізно…
Пізно зупиняти, коли він втікає.
А в мене рот наповнюється терпкою багряною рідиною, злість закипає у венах. Роблю кілька глибоких вдихів та спересердя кидаюсь озиратись по квартирі. Так, необхідно поліцейських викликати. Сам факт перебування когось стороннього в моєму житлі бісить. Поспіхом набираю комбінацію «102». По інший бік роздається ввічливій жіночий голос, яка коректно просить пояснити причину звернення. Монотонний спокій вбиває. Я буквально зриваюсь на крик:
— У мою квартиру залізли. Я його бачив. Так, мене вдарили. Ні, замок цілий. Я не знаю як проникли. Чи викрали майно?
Серце вилітає з грудей, адреналін б’є, змусивши втратити рівновагу та самовладання. Розпитування поліцейської виносять мені мозок, і тепер я почувають справжнісіньким психом.
Коли нарешті допит телефоном завершено і я отримую обіцянку, що через хвилин десять прибуде наряд правоохоронців, приходить розуміння: все на своїх місцях. Хіба виключенням є повний безлад на кухні, точніше недоїдений фастфуд на столі, моя улюблена чашка із залишками пива, не поставлені на місця стільці, безліч сміття в кошику, а ще у квартирі ніхто не прибирав з моменту мого від’їзду. Повсюди пил, підлога також не надто свіжа.
— Так і з глузду можна зійти!
Переконавшись, що в квартирі я наче сам, заходжу в одну єдину не обстежену зону — спальню. Моя кімната знаходиться на другому поверсі, під самісіньким дохам. Вона особливо, без жодного вікна. Моя незаймана територія, холостяцький барліг.
У напівтемряві, яку ледь прорізає світло нічника в кутку, я не одразу помічаю обриси чогось живого на ліжку. Якби це «живе» продовжувало тихесенько спати, мало б шанс залишитись поза увагою.
Однак…
— Ти вже прокинувся?
Тонесенький жіночий голос наповнює стиснений простір, забирається під шкіру мурахами. Він приємний, ніжний, мелодійний.
А його власниця, солодко мугикнувши під ніс незрозумілу фразу, вибирається частково з-під ковдри. Очам відкриваються оголені худорляві стегна та сіднички в майже прозорих чорних трусиках. Довге світле волосся (колір не розгледіти, але впевнений, на сонці воно має м’який пшеничний відтінок) прикриває обличчя, показуючи мені тільки крихітний носик і гостре акуратне підборіддя. Тонке мереживо вабить погляд довше належного. Доводиться продерти горло, щоб опанувати невчасні емоції.
— Ходи до мене, ще рано, — продовжує зазивати спляча красуня.
У квартирі ми двоє. Схоже горе-коханець накивав п’ятами, залишивши дівчину розгрібати проблеми. Справжній джентльмен!
Тільки що ця принцеса робить в моєму ліжку і як забралась в помешкання? Навіщо так бездумно і безстрашно чинити?
— Мажор тільки під вечір повернеться.
Мажор — це я? Звідки знає, що я планував прилетіти пізніше? Дівку я вперше в житті бачу!
Святому терпінню Давида Босманова приходить кінець. Одним рухом зриваю з незнайомки ковдру, змушуючи лежати перед мною у всій красі на тлі темно-сірої постелі.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше