Глава 19. Зміни

Щойно з'явилися коливання спотворюючи простір, вартові, що несли варту біля маєтку сім’ї Аріас, переполошилися і були готові вступити у бій із порушником спокою. З блискавичною реакцією вони прийняли кругову побудову та виставили перед собою зброю.

- Відставити! - Вигукнула командуючий офіцер. - Усім схилити голови перед Покровителем.

Кожен із людей знав, що слідує за подібним явищем, молода жінка в багатшому обмундируванні з гербом на нагруднику, раніше за інших розрізнили просторовий розлом, і видала необхідний наказ.

Оговтавшись, переполошені вартові, хотіли викинути зброю з рук і максимально сильно притиснутися до землі. Тренування та борг служби не дозволив їм подібного. Тепер, коли усвідомлення перемоги після нічної битви, ще не встигло остаточно сформуватися в їхніх умах, їхні нерви та почуття власної безпеки працювали на повну потужність.

Кожен із воїнів, борючись із фанатичним шануванням пасти на коліна, лише зімкнули руки перед собою – трохи вище голови, і схилили голови в офіційному привітанні старших сімей. І навіть наказ старшого офіцера, не змусили їх опуститись на коліна.

Нарешті з розлому з'явилася перша людина зі шкірою абсолютного білого кольору і довгим синім волоссям, зібраним у товсту косу. Його вишитий блакитними нитками халат, розвивався на південному вітрі. Очі, що нагадували сонце відтінків моря, швидко оглянули кожного з людей, що сформували коло, зупинившись на жінці офіцері.

- Радий бачити, що ви змогли пережити сьогоднішню ніч, - чистим гарним голосом звернувся до офіцера, Еквінай.

- Лише завдяки Вашому Заступництву та Захисту, Великий Правитель Еквінай, - натхненно та голосно відповіла жінка, опустившись на одне коліно.

- Як твоє ім'я, дитино?

- Інаріт Аріас, Шановний Покровитель! - Знову голосніше, ніж сама хотіла, відповідала командувач офіцер.

- Ти належиш сім'ї Аріас?

- Глава Аарон, дозволив мені взяти прізвище та можливість носити та захищати герб сім'ї! - Гордо, вже з контролем голосу, відповідала Інаріт.

- Мудре рішення, з його боку, - побічно хвалив співрозмовницю, Еквінай. - Дякую тобі, і всім вам, за ваш захист. Без вашої підтримки, П'ять Міст давно потонули б у ріках крові.

- Ми не варті подібної похвали! – в унісон відповіли стражники та воїні маєтку, ще нижче опустивши голови до землі, щоб приховати широкі посмішки на вустах.

- Ми все ще у Вентум? - не відчув атмосферу і здивувався Ардес, який щойно пройшов через той самий злам, що й Еквінай. - Могли просто спуститися, навіщо сили витрачати?

- Це дрібниці, - обернувся до землянина, Покровитель Північного міста. - Ти довго.

- Довелося клятвено обіцяти матері, що я не буду з Вами фамільярним, чи грубим, - знизав плечима, Ардес. - Іланія теж не обійшлася без останніх слів, - хитро посміхнувся молодий чоловік.

- Вона пробуде в цьому місті ще кілька днів, встигнете поговорити, - ніжно посміхнувся співрозмовнику Еквінай, повністю відволікшись від Інаріт і стражників.

- Насправді? – так само усміхнувся Ардес.

Зараз ці двоє були схожі на змовників, що плели свої палацові інтриги. В цей же момент, як двоє єхидно посміхалися один одному, стражники та офіцер Інаріт, дивувалися, як раніше Іланія та Лаура. Ким був цей чоловік, що прийшов за Покровителем, і чому він так вільно, практично на рівних говорив з Еквінаєм.

Єдина логічна думка, що промайнула в головах людей – він має бути одним із Покровителів. Щоправда, подібну сміливу ідею довелося одразу відімсти. Зовнішність кожного з Владик була давно відома та зображена на безлічі фресок, картин та статуй. Кожна людина, здатна до творчого ремесла, хотіла передати і зобразити, до фанатизму шанованих звірів. Тому питання залишалося відкритим, «Хто це?».

- Соромно визнати, але я вперше за стінами фамільного маєтку, - почухав потилицю, Ардес. - Провести Вам екскурсію я не в змозі.

- Не варто турбуватися, маленький Ардес, адже це я покликав тебе на прогулянку. Отже, мені вибирати шлях, - недбало відмахнувся, і зробив крок на північ, де розташовувалися єдина брама міста, на них пройшла найскладніша і найдовша частина битви.

- Вибачте за занепокоєння, - не став відставати від свого нового знайомого, землянине.

Почекавши, коли двоє сховаються за одним із будівель, Інаріт дозволила собі встати з колін і випростатися.

- Усім зайняти свої позиції, - вигукнула вона на стражників, що все ще по роззявили роти від подиву. - Ардесе, спадкоємець сім'ї? Цього не може бути…

Додала впівголоса жінка, і, струснувши головою – розвіявши за вітром каштанове волосся; намагалися позбутися непотрібних думок.

- Це не моя справа! - суворо відчитала саму себе офіцер, і пішла вздовж стін маєтку, перевіряти вартових.

З кожним новим кроком, за кожним поворотом і зруйнованим будинком, Ардес бачив усі наслідки нічної битви. Бездиханні людські тіла лежали вздовж будинків і посеред вулиць, у неймовірних позах із застиглим жахом у власних очах. Відірвані кінцівки, вивернуті назовні нутрощі, роздерті обличчя та спини. Йому здавалося кров була всюди, просочуючи повітря, кожен шматочок землі та будівель, своїм неповторним смородом.