Розділ 80

- Саран! - відчайдушний голос Алана розтинав нічну прохолоду лісу, розбиваючись об масивні стовбури хвойних дерев, що стояли нерухомо, як велетенські вартові. Відповіді не було. Лише гнітюча тиша, пронизана гострим ароматом хвої та вогкістю землі, обіймала його з усіх боків.

         Кожен крок, що відлунював глухо від м'якої землі, посилював його розпач і тривогу. Алан пробирався крізь непрохідні хащі, гілки дряпали обличчя, а серце калатало у грудях, як шалений годинник, відбиваючи шалене занепокоєння. Він відчайдушно хапався за надію знайти Саран цілою та неушкодженою.

           Раптом, серед густих заростей ялівцю, його погляд зачепився за щось нерухоме, темне. Це була вона. Саран сиділа, схопившись за коліна, притулившись спиною до широкого стовбура сосни. Її волосся було розпатлане, а обличчя ховалося в долонях. Вона виглядала такою маленькою і тендітною, загубленою в цьому величезному, мовчазному лісі.

           Полегшення нахлинуло на Алана такою хвилею, що аж закрутилася голова. Проте одразу ж змінилося люттю – люттю на себе, на ситуацію, на її необережність. Він підбіг до неї, його кроки були швидкими і впевненими, але коли він наблизився, то уповільнився, відчуваючи, що вона потребує не гніву, а підтримки.

Він опустився поряд, його рука обережно торкнулася її плеча.

- Саран? - його голос тепер був м'яким, сповненим полегшення і ніжності. - Ти в порядку?

            Саран здригнулася, підняла голову і повільно перевела на нього заплакані очі. На її обличчі читалася суміш здивування, полегшення і глибокого смутку. Вона не сказала ні слова, просто кинулася йому в обійми, вчепившись пальцями в його сорочку, ніби намагаючись утриматися від падіння в безодню. Її тіло тремтіло, а гарячі сльози текли по його шиї.

         Алан міцно обійняв її, притискаючи до себе, відчуваючи її біль як свій власний. Він мовчки гладив її волосся, дозволяючи їй виплакати все, що накопичилося всередині. Нарешті вона була тут, у його обіймах, ціла і неушкоджена.

          Коли її тремтіння трохи вщухло, Алан відсторонився лише настільки, щоб зазирнути їй в очі. Його погляд був сповнений тривоги і докору, змішаних з безмежною ніжністю.

- А якщо б з тобою щось трапилось? - видавив він, голос його тремтів, видаючи приховані емоції. - Що б я робив без тебе? - він міцніше стиснув її в обіймах, немов боявся, що вона розчиниться в повітрі. - Щоб робив Кайл? - думка про хлопчика, який залишився б без матері, стиснула його серце. - Слухай, я самотужки можу захистити і тебе, і Кайла… від усіх і всього. - він промовляв ці слова з відчаєм, його погляд благав її зрозуміти. - Але я не можу захистити тебе від самої себе.

         Саран повільно підняла голову, її очі були червоними від сліз, але в них тепер з'явився інший страх.

- Я… а де Кайл­? - прошепотіла вона, її голос був хрипким і ледь чутним. - А якщо… якщо Нейтан дістанеться до нього? Він же такий… непередбачуваний. Я боюсь, Алане, я боюсь, що він може щось зробити нашому сину.

           Алан відчув, як її страх передався йому, але він швидко опанував себе. Він міцніше стиснув її в обіймах, намагаючись передати їй свою впевненість.

- Шшш, люба, все добре. - він ніжно поцілував її в маківку, вдихаючи запах мокрого волосся та лісу. - Він не дістанеться до Кайла. І до тебе теж.

         Саран здивовано відсторонилася, дивлячись на нього.

- Що ти маєш на увазі? - в її очах засвітилася іскорка надії, змішана з недовірою.

          Алан глянув їй прямо в очі, його погляд був твердим і спокійним, випромінюючи полегшення, яке він так довго приховував.

- Його схопили сьогодні вранці, Саран. Він більше не становить для нас загрози.

         Саран втупилася на нього, її заплакані очі розширилися від шоку, що повільно переростав у неймовірне, майже нестерпне полегшення. Вона дивилася на Алана, наче шукаючи підтвердження, чи не сон це. Потім, дуже повільно, на її обличчі почала розквітати усмішка – тендітна, ледь помітна, але така довгоочікувана, що Алан відчув, як у його власній душі розквітає весна. Вона засміялася і з її очей знову потекли сльози, але цього разу це були сльози абсолютного звільнення.

         Алан міцно обійняв її, відчуваючи, як важкий камінь, що тиснув на його серце місяцями, нарешті розчиняється. Він занурився в її волосся і відчув, як напруга, що стискала їх обох, спадає. У тиші нічної лісової гущавини, яка ще хвилину тому здавалася для них місцем жаху, вони обоє відчули спокій.

- Ходімо додому. - прошепотів він, притискаючись до неї. -  До Кайла.

        Саран кивнула. Чоловік допоміг їй піднятися. Ліс навколо них починав дихати світанком, крізь крони дерев пробивалися перші промені сонця, золотячи вологу землю. Попереду було життя. Життя, яке вони нарешті могли будувати для себе і для сина – вільне від страху, сповнене викликів, але й нескінченної любові.