Розділ 78

      Саран бігла, не зупиняючись. Її легені палали вогнем. Ноги відмовляли, але вона силоміць штовхала себе вперед, бо бажання жити було сильнішим за біль. Вона ясно усвідомлювала, що має заради кого жити, і це надавало їй сил. Час від часу, їй здавалося, що цих зусиль замало, що вона наче біжить на місці, а час невблаганно танув.

        Бідолашна жінка з острахом прислухалася до моторошних звуків - тріск гілок під чужими кроками, зловісне шарудіння листя, що нагадувало чийсь подих, далекі крики диких тварин. Все це створювало гнітюче відчуття, ніби її наздоганяють.

        Гілля непрохідних хащ хльостало її по обличчю, дряпаючи ніжну шкіру, але Саран не зважала. Вона йшла напролом, перечіпляючись через корені та каміння, головне - не потрапити в руки Нейтана Скота.

       Його ім'я викликало в ній огиду і первісний жах. Вона бачила його хижий погляд і знала - йому потрібна лише одна річ - зробити Алану боляче, знову забрати в нього найдорожче, щоб повністю його знищити. Ця думка була гіршою за будь-який біль.

        В агонії, вона відчувала його подих за спиною, майже чула його глузливий сміх і це надавало їй надлюдської сили. Кожен крок був боротьбою, кожне дихання - молитвою про порятунок. Саран не знала, скільки ще зможе протриматися, але здаватися не збиралася. Свобода була єдиною метою і заради неї вона була готова йти до кінця, навіть якщо цей кінець мав бути трагічним. Вона мусила спробувати.

        У розпачі їй згадувалося миле обличчя Кайла, його маленькі ручки, що ніжно її обіймали. Її обпалювали спогади про його дзвінкий сміх, його голос.

          Перед її очима поставав образ Алана - суворий, але наповнений безмежною ніжністю. Його погляд завжди дарував їй відчуття захищеності.

        Заради цих двох чоловіків, найдорожчих у її житті, вона була змушена жити. Вона мусила вийти з цього лісу.

        Саран з жахом усвідомлювала - їхнє життя залежить від неї, від її здатності вижити й повернутися. Думка про те, що Нейтан Скот може дістатися до них, холодною хвилею прокотилася по її тілу, змушуючи серце стискатися від жаху. Вона стиснула зуби, відчуваючи, як останні сили покидають її. Кожен крок віддавався болем у виснажених ногах, але вона продовжувала бігти, штовхаючи себе вперед ціною неймовірних зусиль.

           Крізь шум лісу до неї долинув глухий рев, від якого здригнулася земля. Вона завмерла, серце застукотіло, як шалене. Це був не людський крик, а рик лютого хижака. Це був вовчий рик…

         Нейтан Скот був не єдиною загрозою в цих хащах і це усвідомлення змусило жінку зупинитися. Було темно, і перед очима вона майже нічого не бачила. Вона відчула, як холодний піт стікає по спині, але паніка не змогла її паралізувати. Занадто багато було поставлено на карту. Керуючись залишком здорового глузду, вона пішла на пошуки безпечного місця, аби залишитися неушкодженою до світанку. І хоч вона й гадки не мала, де знаходиться, але мала надію, що з приходом дня вона зможе вибратися з цього місця.