Розділ 25

   Саран, мов блискавка, влетіла до спальні. Вона чекала цього дзвінка і майже відчувала його всією душею.

      Від передчуття чогось такого, що зробить прорив у справі Скотів, її серце шалено калатало, відбиваючи кожен удар у скронях.

      Вона кинулася до телефону, що вібрував на тумбочці наче живий і схопила слухавку, майже побоючись дихнути.

- Так, Джозефе. – голос дівчини був переривчастим.

- З тобою все добре?

- Так, просто бігла, щоб встигнути відповісти на дзвінок. Що там?

- Мій знайомий дослідив цю компанію і я маю невтішні новини.

- В двох словах. Бо я не вдома. – слова знайомого змусили дівчину напружитись. Вона відчувала щось не ладне.

- Хочеш сказати що є свідки?

- Ми можемо зустрітися?

- Якщо через хвилин двадцять ти поспішиш, то ми зустрінимось. Бо інакше,  я буду в місті через три дні.

- Жартуєш. Звісно, я буду. 

          Дівчина зірвалася на ноги, немов хтось її підкинув і в найкоротших поривах почала натягувати на себе вчорашній одяг, який був акуратно зложений на приліжковому пуфі. Від чого Саран навіть встигла здивуватися.

        Кожна секунда була на вагу золота, а думки роїлися в голові, створюючи хаотичний вихор. Вона ледь не заплуталася в штанах, а светр ледве не наділа навиворіт. Руки тремтіли, намагаючись впоратися з ґудзиками, а серце гупало, як молот, відчайдушно підганяючи її. Все навколо розмивалося, а єдине, що мало значення, це якнайшвидше вийти звідси і зустрітися з Джозефом.

         Саран геть забула про все на світі, немов ураган думок вихопив з її пам'яті всі інші події. Навіть те, що вони з Аланом мали сьогодні юридично узаконити свої стосунки.

       Все розчинилося в тумані нагальної потреби дізнатися правду. Ця новина, немов крижаний душ, витіснила з її голови рожеві мрії та хвилювання нареченої, залишивши лише тривожну порожнечу.

     Заручини, весільна сукня, спільне майбутнє - все це відійшло на другий план перед обличчям невідомої загрози. У цю мить для неї існувала лише одна мета, одна одержимість - розкрити таємницю.

- Алане, мушу бігти! - крикнула Саран, стрімко спускаючись сходами, доодягаючись на ходу.

- Щось трапилось? - стурбовано запитав Алан, помітивши її поспіх.

- Поки ні, але я мушу йти, щоб не трапилось. - рішуче відповіла вона, не сповільнюючи крок.

- Допомога потрібна? - його голос звучав наполегливіше.

- Ні. Це стосується тільки мене. Все, бувай! - вона майже вилетіла за двері.

- Ти ж нічого не їла! - гукнув він услід.

- Я поїм у кав'ярні! - долетіло з вулиці.

- Візьми ключі від будинку!

- Взяла! - пролунало у відповідь, перш ніж Алан почув, як вхідні двері гупнули, залишивши його на самоті в тиші будинку.

         Поведінка дівчини геть його не засмутила, дивним чином навіть не збентежила. Він лише задумливо посміхнувся, ніби розгадуючи якусь власну таємницю і навіть зважив, що вона, мабуть, геть забула про їхні заручини. Але замість образи в ньому зажевріла іскра цікавості. Що ж могло бути настільки важливим, щоб витіснити з її голови таку знакову подію.

        Алан відчував, що за цим поспіхом криється щось більше, ніж проста жіноча забудькуватість. Його наречена була непередбачуваною і саме цим вона його причарувала.

Алан дістав свій телефон і набрав номер товариша.

-  Привіт. Мабуть, сьогодні не вийде. Давай якось іншим разом. - спокійно промовив Алан.

- Наречена втекла? - з ноткою глузування запитав голос у слухавці.

- Щось типу того. - загадково відповів Алан і в його голосі відчувався ледь помітний сміх.