Розділ 74

          Саран летіла до лікарні, немов на крилах і кожен удар її серця відлунював у грудях єдиним, найціннішим ім'ям - Алан.

       Світ навколо немов розчинився, перетворившись на розмите тло. Існував лише один шлях - прямий до нього, до його палати.

       Вона не йшла, а мчала, сповнена несамовитого прагнення побачити його. Переконатися, що це не сон.

       Вона увірвалася до палати, затамувавши подих і її погляд миттєво впав на нього.

       Алан лежав на ліжку - блідий, виснажений, мов тінь від самого себе, але його очі були розплющені. Цілу вічність, здавалося, вони були закриті, занурені в безпросвітну темряву коми, а тепер дивилися на неї.

       У них ще була розгубленість, легкий натяк на дезорієнтацію, але вже не було тієї страшної, крижаної порожнечі, яка так довго розривала її серце. Натомість, у їхній глибині Саран розгледіла іскри життя, проблиски свідомості - надію, що змусила її затамувати подих.

     Його погляд… цей живий, осмислений погляд, якого вона так довго чекала, змусив її серце забитися з подвоєною, шаленою силою. Це був не просто погляд, це було підтвердження дива, свідоцтво того, що він повернувся.

       У ньому вона побачила не лише минуле, а й майбутнє і це відчуття наповнило її такою потужною хвилею полегшення та радості, що вона ледь стримувала крик щастя.

         Сльози знову хлинули з її очей, але тепер це були сльози, що змивали весь біль, накопичений за довгі, виснажливі тижні.

        Вона кинулася до нього, обережно опустившись на край ліжка, боячись завдати йому хоч найменшого болю. Її тремтяча рука обережно торкнулася його щоки.

- Алан… - прошепотіла вона. Її голос, розбитий на мільйони дрібних частинок, тремтів від емоцій, Вона не могла вимовити більше ні слова, її горло стиснуло від напливу почуттів.

        Він ледь помітно посміхнувся. Ця слабка, майже невагома посмішка була для Саран цілим світом. Вона відчула, як важкий, холодний тягар, що тиснув на її душу протягом довгих, безсонних тижнів, остаточно розчинився. У цю мить існували лише вони двоє — вона і він, і неймовірне, всеохоплююче щастя, що наповнювало всю палату.

    Він спробував підняти руку і вона одразу ж підтримала її, міцно стискаючи його долоню. Цей дотик був для неї ліками, що зцілили всі рани. Його пальці, хоч і слабкі, легко стиснули її руку у відповідь.

- Саран… - його голос був тихим, хрипким, але таким рідним, таким до болю знайомим. Це було перше слово, яке він вимовив і воно було адресоване їй.

- Я… я так боялася. Я думала, що… - її голос, розбитий нестримним клубком, що застряг у горлі, обірвався на півслові. Слова, які так хотілося вимовити, просто не могли вирватися назовні.

        Алан відвів погляд. Його брови трохи зсунулися, а обличчя скривилося від болю.

- Що сталося? Я нічого не пам'ятаю… Тільки спалахи… біль… - його слова - тихі й хрипкі, пронизали її серце.

        Саран на мить завагалася, чи варто розповідати йому все саме зараз. Його обличчя було сповнене виснаження, кожна ознака свідчила про пережиті муки і вона не хотіла обтяжувати його свідомість зайвою шокуючою інформацією. Але вона також знала, що Алан не відступить, доки не дізнається правди. Він був занадто рішучим, занадто цілеспрямованим. Приховувати від нього було б марно і навіть жорстоко. Це був його біль, його історія.

- Ти потрапив в аварію.

- Пам’ятаю, ми посварилися… - він зупинився, ніби пригадав всі деталі тієї суперечки. Це змусило кинути на Саран здивований погляд. – Ти не хотіла мене бачити… але ти тут…

- Вибач… я просто збрехала. Ти не залишив мені вибору. – дівочі сльози були рясними і вона сильніше зжала чоловічу руку, яку потім піднесла до своїх губ.

- Кайл… Боже, Кайл… Де мій син? – в погляді чоловіка був відчай. Він намагався піднятися, але біль заблокував його тіло і це змусило його визвіритися собі під ніс.

- Він з Лолою… Я приведу його, як тільки тобі стане краще… З ним все добре. Щоправда, він дуже за тобою сумує… - Саран намагалася посміхнутися. – Він чекає від тебе смаколика… Я йому сказала, що ти поїхав по роботі.

- Ти…

- Адель поїхала. Її визвали на роботу… Так як я твоя дружина, я мала приглянути за Кайлом.

- Вибач…

- Ти не повинен… - дівчині стало важко говорити. – Він і мій син теж…

      Саран боялася реакції Алана. Він дивився на неї здивованою блакиттю…

- Він славний хлопчик… За ці місяці очікування, він став моєю невід’ємною частинкою… без якої я не бачу сенсу.

- Для цього мені потрібно було бути на межі смерті…

- Якби це іронічно не звучало… це справді так…

- Що далі?

- Я досі викладаю в університеті… Кайл ходить у садочок. Лола мені допомагає… Якби не вона, я б не впоралася…

- Я маю на увазі нас…

- Я би хотіла бути поруч з вами. – дівочі очі глянули на чоловіка і в них була щира рішучість.

- Саран, Кайл втратив обох батьків… ще одну втрату, я не дам йому прожити.