Розділ 72

      Вулиці міста були мовчазними свідками відчаю Саран. Жінка крокувала швидким, майже лютим кроком, не помічаючи нічого навколо. Раптом її погляд зупинився на неоновій вивісці бару і в цю ж хвилину її ніби осяйнуло. Вона оглянулася навкруги і до неї прийшло розуміння, що це те саме місце де сталася аварія.

    Оцінивши кожен закуток місцевості, жінка зрозуміла, що в барі мали бути свідки того вечора, адже окрім цього закладу, в цю пору, все було закрито.

     Ця думка, мов іскра, розпалила в ній нову надію. Вона зрозуміла, що саме туди їй потрібно йти.

     Коли вона зайшла всередину, в її ніс вдарив різкий запах диму та алкоголю. Музика глушила думки. Саран почала оглядати обличчя, шукаючи знайомі. Вона знала, що це ризиковано, але відступати було нікуди. Раптом, її погляд зустрівся з поглядом якогось чоловіка за барною стійкою. Він нервово смикав кінчик свого вуса.

    Серце Саран затріпотіло. Їй чомусь здалося, що саме він щось знає щось і вона рішуче рушила до нього, ігноруючи всі сумніви.

     Жінка, відчуваючи, як адреналін пульсує у венах, рішуче пробиралася крізь натовп. Кожен її крок був наповнений рішучістю, яка межувала з відчаєм. Їй було байдуже на гамір, на блискітки світла, на п'яні голоси. Вона бачила лише одну ціль – чоловік, що стояв за барною стійкою.

- Привіт. - її голос був напрочуд спокійним, незважаючи на внутрішню бурю. Вона сперлася на барну стійку, намагаючись не видати свого хвилювання.

        Чоловік підняв погляд і в його очах промайнуло здивування.

- Привіт. Щось будеш замовляти?  – чоловік натирав келиха.

- Я прийшла поговорити про аварію, яка трапилася декілька місяців тому.

      Саран дивилася йому прямо в очі, намагаючись прочитати хоч щось у його зіницях, які здавалися занадто темними в напівтемряві бару. Чоловік нервово відвів погляд і зробив ковток зі своєї склянки.

- Щось пригадую… але мене не було на тій зміні.

- А хто був?

- Я вже не пам’ятаю.

- Можливо, хтось з персоналу ділився побаченим того вечора? Не знаю… можливо, в когось був шок. Хоча б щось… Це ж аварія. Цього не можливо було не помітити. – голос Саран був благаючим. Вона сподівалася отримати хоч якусь зачіпку.

- Може щось було, але я такого не бачив. В моєму житті і так купа проблем. Мені не до проблем чужих людей.

- Слухай, в тій аварії постраждав мій чоловік… і зараз не час, щоб задирати носа. – голос Саран став твердішим. – Ти відводиш погляд і твоє обличчя видає твою знервованість. Як я сюди увійшла, ти відразу мене запримітив. Значить, ти мене знаєш. А якщо ти відмовляєшся говорити, то я попрошу у вашого керівництва все, щоб довести, що ти працював того клятого вечора. Тоді, ти будеш говорити з слідчою і можливо, ти сядеш за дачу неправдивих свідчень… то як? Що ми робимо?

       Чоловік засопів, дивлячись на неї вже з меншою байдужістю. На його обличчі з'явилися більш яскраві ознаки нервозності.

- Я нічого не знаю...

- Не бреши мені… - глянувши на бейджика, що висів на грудині, Саран додала з уїдливим присмаком. - Джеку.

       Вона нахилилася ближче та опалила бідолашного пронизливим поглядом.

- Я бачу, як ти нервуєшся. Що ти приховуєш?

        Чоловік підняв голову, його очі раптом наповнилися страхом.

- Гаразд… я почув голосний звук на дворі і вирішив глянути в чому справа. А коли вийшов, то побачив машину, що врізалася в стовп… Я хотів підійти, щоб витягнути того, хто був за кермом, але туди під’їхала машина і я злякався. Я заховався… Той, хто був в машині, ніби переконався, що ніхто не вижив і поїхав геть.

- Що далі?

- Я зателефонував у швидку.

- Машина… марка машини? Номер? Щось з цього ти запам’ятав? – всередині Саран зароджувалася надія.

- Чорний позашляховик… я не знаю. Нічого не звичного.

- Гаразд… я запишу на серветці свій телефон, а ти мені перетелефонуєш, раптом щось ще згадаєш.

- Наврядчи… - побачивши сердитий погляд жінки, чоловік замовк.

- Нехай буде.

      Саран вже мала відходити, але було ще дещо, що її здивувало і вона вирішила розвіяти власні підозри.

- Коли я тільки сюди увійшла, ти відразу мене побачив… ніби ти знав мене.

- Я читав новини про цю аварію. Мені було цікаво, кому так не пощастило… Звідти я побачив фото Алана Річена і ваше…

- Чому ти не розказав слідчим, що бачив?

- Розумієте, такі речі роблять серйозні люди. Мені моє життя дорожче за правду.

- Розумію… Розумію, що мій чоловік лежить в комі, а злочинець спокійно розгулює на волі. І безсоромні люди намагаються приховати цей жах. – чоловік знизав плечима, на що Саран з осудом поглянула на нього і пішла геть, залишаючи за собою гіркий присмак розчарування.