Розділ 68

       Вже сутеніло, коли Саран нарешті дісталася лікарні. Густе повітря вечора, здавалося, не могло пробитися крізь зачинені двері і всередині її знову огорнула знайома задушлива хвиля стерильності та різких запахів ліків. Від цього її нудило, проте іншого виходу не було – вона мусила бути тут.

       Крізь стомлені повіки Саран обвела майже порожній хол. Лише самотня фігура літньої жінки дрімала на лавці біля зачиненого реєстраційного вікна, а тихий гул розмов долинав з-за дверей приймального покою.

        У грудях Саран ворухнулося тривожне передчуття. Вона глибоко вдихнула, намагаючись зібратися з думками і рішуче попрямувала до дверей, за якими вона сподівалася дізнатися щось таке, що дало б їй надію.

       Кожен крок віддавався гулким відлунням у тиші вечірнього коридору, наче підкреслюючи важливість цієї миті.

       Помітивши Саран у дверях свого кабінету, поважний чоловік підвівся з-за масивного столу. Його погляд випромінював стриману турботу.

       - Пані Річен, я на вас чекав. – промовив він спокійним голосом і жестом запросив жінку до стільця, що стояв поруч. – Прошу, сідайте.

     - Вибачте за запізнення. – промовила Саран, сідаючи. В її голосі відчувалася напруга. – Син розвередувався, довелося заспокоювати… – вона лукавила, уникаючи згадки про власні тривожні думки, які її затримали.

         - Не хвилюйтеся, мій робочий день ще не закінчився. – доброзичливо відповів чоловік.

      - Як Алан? Йому краще? – запитала Саран, і в її очах затремтіли сльози, які вона марно намагалася стримати.

       Чоловік зітхнув, його обличчя спохмурніло.

          -  Мені шкода, пані Річен. Кома – це завжди серйозно і на жаль, лише одиниці з неї повертаються.

                - І зовсім немає жодних змін? – з надією в голосі запитала Саран.

                - Зміни є… але боюся, не на краще. Ще трохи, і в нього можуть початися пролежні…

                 - Але ж я роблю все, як ви казали! – в голосі Саран прорвався відчай.

                  -  Це пов’язано з його хронічними захворюваннями… На жаль, ми тут безсилі.

                  - Невже зовсім нічого не можна було передбачити? – з розпачем вимовила жінка.

      Чоловік сумно похитав головою.

                - Мені щиро шкода, пані Річен. Але іноді реальність буває жорстокою.

          Саран вийшла з кабінету лікаря, немов у тумані. Кожен крок віддавався глухим стуком у вухах, а навколишні звуки здавалися далекими та нереальними.

         Слова лікаря важким каменем лягли на серце, вибивши з-під ніг ґрунт і обірвавши тонку ниточку останньої надії, за яку вона так відчайдушно трималася.

          Холодне лікарняне повітря обпікало обличчя, але Саран цього не відчувала. Вона брела коридором, не бачачи нікого й нічого навколо. В її голові пульсувала лише одна думка: «Невже це кінець?».

          Сльози, які вона так стримувала в кабінеті лікаря, нарешті прорвалися і гарячими краплями котилися по її щоках.

         Вийшовши на ґанок лікарні, Саран зупинилася, вдивляючись у темне вечірнє небо. Місто сяяло тисячами вогнів, але це світло здавалося їй холодним та бездушним.

       Розгублена жінка не знала як їй жити далі, адже сенс її існування повільно згасав в лікарняній палаті.

            - Боже, якщо ти є на цьому світі… прошу, поверни мені його до мене. Я без нього не зможу… Змилуйся на ді мною. Невже я так багато прошу?

         Відповіді не було. Лише безмежна порожнеча та пекучий біль втрати стискали її серце. Саран знала одне - вона так просто не здасться. Вона буде поруч з Аланом до останнього подиху, навіть якщо надії майже не залишилося.

       Зібравши рештки самовладання, Саран повернулася до будівлі лікарні. У грудях все ще нив тупий біль, але рішучість знову запалила слабкий вогник у її змученій душі.

       На неї чекав Алан. І хоч він не міг її покликати і не міг обійняти, серце жінки відчувало його присутність, його незриму потребу в ній. Вона знала, він на неї чекав.

       Кроки Саран стали впевненішими, коли вона прямувала знайомими коридорами до палати. Кожен вдих приносив із собою гіркий запах ліків, але тепер він не викликав нудоти. Тепер це був запах боротьби, запах її любові до коханого чоловіка, яка була сильнішою за будь-який відчай.

        Зайшовши до палати, Саран тихо причинила за собою двері. У приглушеному світлі нічника вона побачила його – нерухомого, спокійного, такого беззахисного.

        Підійшовши до ліжка, жінка обережно взяла його холодну руку у свої теплі долоні.

          - Я тут, коханий. – прошепотіла вона, торкаючись вустами його кисті. Її голос тремтів, але звучав твердо. – Я з тобою.

          В цю мить Саран ніби відчула ледь помітний рух у його пальцях. Можливо, це була лише її уява, відчайдушна спроба вхопитися за примарну надію. Але для неї це стало променем світла в темряві. Вона стиснула його руку міцніше, вдивляючись у його спокійне обличчя.