Розділ 67

     -  Лоло, я тобі так вдячна за допомогу… Справді. Якби не ти, я не знаю, як би я впоралася з усім цим. – у голосі Саран відчувалася щира зніяковілість.

      - На тобі лиця немає… Невже я можу від тебе відвернутися? – сухо відповіла Лола, але в її тоні відчувалася прихована турбота, як тверда рука, що готова підтримати в скрутну хвилину.

      - Дякую. – ледь чутно промовила Саран.

         Розмова зависла в повітрі, наповнена невимовним болем. Саран судорожно шукала слів, щоб висловити свій розпач, але думки вперто поверталися до Кайла та її безпросвітного життя.

       Сумні очі жінки блукали дитячим майданчиком, марно намагаючись зачепитися за щось світле. Вона з натягнутою усмішкою спостерігала за хлопчиком, який завзято копав пісок і непрохані сльози знову заполонили її очі.

         - Як довго це триватиме? – суворо запитала подруга.

      - Що ти маєш на увазі? – Саран крадькома змахнула з обличчя сльозу і втупила на Лолу свій погляд.

       - Ось це все… Алан вже три місяці в комі, і здається, йому не стає краще. Рано чи пізно лікарі запропонують відключити його від апарату… Ти молода жінка, Саран. Тобі ще потрібно піднімати сина… – побачивши розгублений і водночас зляканий погляд подруги, Лола пом’якшила свій тон, але не відступила від своєї думки. – Так-так. Не дивися так на мене. Хоч ти й намагаєшся цього не показувати, але Кайл став тобі за сина. Твої виснажливі походи в лікарню після роботи не роблять тобі краще. Ти втомлюєшся, і я це бачу.

          - Це не просто втома… – тихо заперечила Саран, відводячи погляд.

       - Скажи мені. – наполягала Лола, її голос звучав м’яко, але твердо. – Звісно, ти не можеш прийняти відсутність Алана, і це нестерпно боляче. Але ти не залізна, Саран. Потурбуйся про себе. Дитина відчуває твій неспокій і теж тривожиться. Йому потрібна здорова і сильна мама.

         Саран мовчала і не знала що й відповісти. Її погляд був прикутий до гойдалки, яка повільно розгойдувалася під поривами вечірнього вітру, ніби відображаючи непевність її власного майбутнього.

       Лола чекала, розуміючи, що потрібен час, щоб її слова проросли в зраненій душі подруги.

       На дитячому майданчику лунав безтурботний сміх дітей, різко контрастуючи з важкою атмосферою між двома жінками.

        Саран глибоко вдихнула прохолодне повітря, намагаючись зібрати докупи розбиті думки.

       - Ти маєш рацію, Лоло. – нарешті промовила вона. Її голос тремтів, але в ньому з’явилася ледь помітна рішучість. – Я знаю, що ти маєш рацію. Просто… так важко це прийняти.

       - Я знаю, люба. І я завжди буду поруч, щоб допомогти тобі пройти через це. – Лола взяла руку Саран у свою. Їхні погляди зустрілися, і в очах обох жінок відбилася глибока і щира дружба, здатна витримати будь-які випробування.

        Між ними знову запанувала тиша. Але цього разу вона була не гнітючою, а спокійною, наповненою розумінням і підтримкою.

        - Я знаю, ти знову сваритимешся, але я вірю, що Алан прийде до тями. Він повернеться до нас. Я це відчуваю. – Саран говорила обережно. Її голос тремтів від внутрішнього напруження та страху перед реакцією подруги. Вона надто добре знала категоричність Лоли в подібних розмовах.

        - Ти знову за своє? – суворо відрізала. – Я теж хочу, щоб усе було так, як хочеш ти… повір мені. Але реальність, Саран, часто буває набагато жорстокішою за найсолодші мрії. Алан може пролежати в комі рік, три… а може й більше. Ти справді готова присвятити цьому все своє молоде життя? А що буде з Кайлом? Ти думала про нього? Що буде, коли він підросте і усвідомить усю правду?

       - Лоло, не нагнітай… – голос Саран надломився. – Що ти мені пропонуєш? Жити так, ніби Алана ніколи й не було? Як я можу це зробити? Я кохаю його… – ці слова тяжко вирвалися з її грудей і сльози знову заполонили її очі, стікаючи по щоках гарячими краплями розпачу. Її плечі здригнулися від безсилого ридання.

      Лола зітхнула, її суворий вигляд трохи пом’якшав, але в голосі все ще відчувалася наполегливість. Вона обережно поклала руку на плече Саран і щоб хоч якось заспокоїти її, пригорнула її до себе. Їй здалося, що вона надто на неї тисне і вже встигла пошкодувати, що знову почала розмову про це.

      - Я не кажу, що ти повинна забути Алана, Саран. Ніколи. Він частина твого життя і ніхто не має права цього забирати. Але ти повинна бути сильною. Не тільки для себе, а й для Кайла. Він потребує тебе тут і зараз… живої та здорової мами, яка зможе його підтримати та направити. Ти не зможеш йому цього дати, якщо сама виснажуватимеш себе безкінечними сподіваннями, які, можливо, ніколи не здійсняться.

       Лола замовкла, даючи Саран час усвідомити її слова. Трішки заспокоївшись, Саран підняла заплакані очі на подругу і продовжила.

         - Але… як я можу відмовитися від надії? Це все, що в мене залишилося…

        - Надія – це добре, Саран. Але вона не повинна засліплювати тебе. – м’яко відповіла Лола. – Ти можеш сподіватися на краще, але водночас ти повинна бути готова до будь-якого розвитку подій. Тобі потрібно знайти в собі сили жити далі, незалежно від того, що станеться. Ти повинна бути сильною для Кайла. Він – твоє майбутнє, твоя опора зараз.