Розділ 66

      Три місяці по тому...

   Саран прокинулася від ледь відчутного дотику до її шиї. Сфокусувавши погляд, вона побачила крихітну долоньку Кайла, що намагалася її обійняти у своєму безтурботному сні.

    Серце Саран стиснулося від ніжності і на її губах розквітла лагідна посмішка. Ці ранкові дотики стали невід'ємною частиною її материнського щастя протягом останніх трьох місяців. Маленький непосида був напрочуд активним навіть уві сні.

     Лагідно погладивши Кайла по голівці, Саран доторкнулася губами до його маленької долоньки, затримавши поцілунок на мить, перш ніж обережно підвестися з ліжка, намагаючись не розбудити його.

        Дерев'яна підлога тихо озивалася під її кроками і жінка, затамувавши подих, з хвилюванням поглядала на ліжко, де спав хлопчик, адже вона так боялася порушити його сон.

      Її руки обережно відчинили вікно, прагнучи впустити в застояне повітря кімнати свіжий та бадьорий подих раннього літа.

       Саран на мить заплющила очі, вдихаючи п'янкий аромат бузку, намагаючись вловити кожну свіжу нотку. Але цей короткий перепочинок лише гостріше підкреслив втому, що тягнула її донизу мов камінь. Внутрішня втома, накопичена важкістю життя, швидко повернула її до реальності.

       З гірким зітханням вона  ще раз глянула на хлопчика та вийшла з кімнати.

        Дім Алана дихав його присутністю, і кожен куток викликав всередині жінки гостру ностальгію, що виливалася в миттєву сльозу, яку вона негайно стирала, наче не мала права порушувати сувору внутрішню заборону на прояв слабкості.

        Щоранку, проходячи повз кабінет Алана, Саран не могла втриматися від спокуси зазирнути всередину. Жінка несвідомо шукала його присутності серед знайомих речей, розкладених його рукою, і не наважувалася змінити хоч щось. Кожен предмет лежав на своєму місці, ніби застиг у часі, і вона боялася порушити цю крихку ілюзію його присутності.

        Щоранку цей візит до кабінету Алана ставав її способом зібрати волю в кулак та не дозволити спогадам остаточно її зламати.

       Отримавши невидиму підтримку від атмосфери кімнати, вона спускалася вниз, щоб продовжувати свій день, починаючи його з приготування сніданку для маленького Кайла.

  Доводячи до готовності сніданок, Саран відчула на собі тривожний погляд Кайла зі сходів. Його руки міцно міцно стискали в своїх обіймах м’яку іграшку, яку він завжди носив з собою.

        Хутряний ведмедик, був мовчазним свідком їхнього щастя з Аланом і був його єдиною втіхою.

        Його маленьке обличчя виражало дитячу безпорадність, зволожену першими сльозами. І материнське серце Саран миттєво відгукнулося болем. В цю мить вона про все забула та швидко побігла до хлопчика.

      -  Моє кошенятко, що трапилось? Кошмарик приснився? - Саран миттєво опустилася на коліна перед Кайлом і тремтячими руками почала ніжно витирати сльози з його щік. Її серце стискалося від невідомості, адже вона вперше бачила його таким засмученим.

        - Я сумую за татком Аланом.

         - І я… я теж. Дуже сильно сумую. – вона міцно обняла його і ледве не заплакала.

          - Я сумую за татком Аланом. -  дитячий голос був сповненим туги.

         - І я, сонечко... Я теж дуже сильно сумую. - прошепотіла Саран, міцно обіймаючи дитину і ледь стримуючи сльози.

           -  Але ж татко Алан до нас повернеться, правда? - у голосі Кайла бриніла дитяча надія.

     - Звичайно, сонечко... Обов'язково повернеться. Він мені це обіцяв. - запевнила Саран, намагаючись приховати сльози, що знову виступили на її очах і насилу видавила слабку посмішку, щоб бути більш переконливішою.

           - І він привезе мені цукерок? - знову запитав Кайл, чіпляючись за цю думку.

         - Неодмінно, мій маленький... Він пам’ятає про твої вподобання. - Саран швидко змахнула сльозу, що повільно текла по щоці, і спробувала посміхнутися якомога щиріше.

          Саран обіймала хлопчика з усією ніжністю на яку була здатна. Її поцілунки були сповнені любові та співчуття, а кожне погладжування – бажання заспокоїти його маленьке серце, що вперше пізнало смуток.

         - Тітка Лола сказала, що я можу називати тебе мамою...

         -  Що? - почуте на мить змусило Саран застигнути.

           Її погляд був розгубленим. До цього часу Кайл завжди звертався до неї на ім'я і ця пропозиція стала для неї цілковитою несподіванкою.

         Опанувавши себе, Саран зазирнула в його наївні дитячі очі й не знайшла в собі сили заперечити. Вона раптом усвідомила, що присутність цього хлопчика стала для неї чимось більшим, ніж просто турбота. Непомітно для себе, Кайл вже давно зайняв у її серці місце рідного сина.

        - А ти любиш татка Алана? - недовірливо запитали дитячі очі, уважно розглядаючи обличчя жінки.

        Від такого прямого питання Саран відчула, як її щоки вкриваються рум'янцем.

        - Люблю… дуже сильно люблю. - тихо відповіла вона, намагаючись не відводити погляду.