Розділ 65

      -    Ось і мій дім... Я тут живу… Ітане, я щиро вдячна вам за цей вечір. Він був справді приємним. - промовила Саран, відчуваючи незручність під пильним поглядом чоловіка, що стояв навпроти неї.

          Вона чудово розуміла його симпатію, але її серце вперто належало минулому і відповісти взаємністю вона не могла.

        - Ви відволікли мене від сумних думок. - додала вона з легкою посмішкою.

        -  Шкода, що я не маю жодного шансу заволодіти вашим серцем... Ви так сильно його кохаєте? – в голосі чоловіка відчувалася невимовна гіркота.

        - Настільки сильно, що ледь стримуюся, аби не зрадити свою гордість і не повернутися до нього. - її голос здригнувся від болю.

       - То в мене немає навіть крихітної надії?

       - Ітане, я не хочу обманювати вас фальшивою надією. Ви заслуговуєте на справжнє кохання… на когось, хто відповість вам взаємністю всім серцем… Мені вже час. Завтра в мене важливий день, потрібно виспатися.

         - Тоді не буду вас затримувати. Надобраніч, Саран.

         - Надобраніч, Ітане.

         Саран вже вставляла ключ у замкову щілину, коли слова Ітана змусили її обернутися.

         - До речі, ви отримали мій букет? Син мого знайомого мав вам передати.

       - То ці квіти були від вас? - здивовано запитала Саран, відчуваючи, як її обличчя вкривається рум'янцем.

           - Так... Вам не сподобалися? - в голосі Ітана прозвучала легка тривога.

       - О ні, що ви! Вони були чарівні. - швидко запевнила Саран, намагаючись приховати свою незручність.

           - Я хотів зробити вам приємність... Вам справді сподобалося? Бо ваш вигляд говорить про інше.

        -  Я не дуже люблю подібні сюрпризи... І, чесно кажучи, я подумала, що це від когось зі студентів...

          - То ви їх викинули? - розчаровано запитав Ітан.

        -   Ні! Як я могла... Одна зі студенток забрала їх собі... Вибачте. Я справді не хотіла, щоб так вийшло... - Саран відчула, як її охоплює хвиля ніяковості.

         - Все гаразд. Вам не потрібно вибачатися... Я піду.

        Саран змогла вільно видихнути лише тоді, коли двері ліфта зачинилися і Ітан зник з її поля зору.

           - Чорт забирай! Як же незручно вийшло.

           Обпершись на холодну поверхню вхідних дверей, Саран переводила дух, намагаючись позбутися неприємного після смаку закінчення вечора.

          Раптом різкий звук дзвінка пронизав тишу, викликаючи всередині неї тривожне передчуття.

        -  Алане… - сподіваючись побачити в дверях Ітана, Саран охопило здивування. - Що привело тебе сюди так пізно? – вона намагалася бути якомога байдужою.

     - Нам потрібно поговорити. І це терміново. - твердо відповів чоловік. Підсилюючи сказане серйозним поглядом.

      - Вже пізня година. Я хочу лише одного – спати. - втомлено сказала Саран, відчуваючи, як її охоплює неспокій.

               Саран хотіла захлопнути двері, але Алан уперто заблокував їх і не чекаючи на запрошення, увійшов всередину.

        -  Я швидко. - кинув він, не звертаючи на неї уваги.

       -  А Кайл?! Ти залишив його одного? Ти взагалі про нього думаєш?

        - За ним наглядає Адель.

        - Адель... Вона вже приміряє на себе роль матері для твого сина? - з гірким сарказмом промовила жінка.

         - Саран, благаю... хоч зараз будь чесною. Що ти намагаєшся зробити?

        - Ти смієш вимагати правди? Ти? - у голосі Саран забриніла гірка істерика.

        - Так, я жорстко схибив... і я шкодую про це. І я зараз за це розплачуюсь. – пекучі слова загнали чоловіка в глухий куток.

       -  Справді? Щось не видно. Навкруги куди не глянь, самі жінки тебе оточують. І ця Адель...

        -  А щодо твого адвоката?

         - Він не мій адвокат. Я відмовилася від його послуг.

         - Ти знаєш про що я.

          - Навіть якщо щось є, то це тебе ніяк не стосується.

       - Ти приходиш до мене і просиш вдати закоханого чоловіка. А потім говориш, що мене це не стосується?

        - А сам? Погоджуєшся на це, хоча маєш стосунки з цією Адель... І не говори, що я не так все зрозуміла.

    - Але ти, справді, не так зрозуміла.

      -  Скажи мені... Жінка дивилася на тебе закоханими очима.

      - Тобі так здалося. Між нами нічого немає і не може бути.

       - Чого б це мені в це вірити? – розуміючи абсурдність власних слів, Саран поспішила виправитись. – Тим паче,  мені байдуже. Роби що хочеш.

        - Тобі справді байдуже?