Розділ 56

   - Ти не дивишся на мене... Невже я настільки тобі нестерпний?

         Алан із трепетом дивився на Саран і не міг відвести від неї свого погляду. Його очі, кольору ранкового неба, благально шукали її зіниці, але Саран уперто дивилася на розводи кави у своїй чашці. Пройшов якийсь нещасний місяць з їхнього розриву, але він досі не хотів із цим миритися. Вона пішла з його життя, лишивши величезну діру, яку він не міг затулити. І навіть думки про маленького сина не могли заповнити цю порожнечу.

       Саран сиділа за столом, похнюпивши голову. Вона не наважувалася дивитися в очі чоловіка, знаючи, що один лише погляд у ті знайомі блакитні очі може зламати її стійкість. Їй було настільки образливо за себе, що вона ледь стримувала сльози. А їй не хотілося набиратися ганьби серед людей у маленькій кав'ярні, де вони з Аланом сиділи, немов два незнайомці.

- Я хочу розлучитися. - її голос був невпевненим, але спокійним, мов осінній шепіт листя.

- М... - від цих слів Алан ойкнув і ледь помітно пойорзав на стільці, але не видав свого занепокоєння. Він відчував нерішучість жінки, але й тиснути на неї теж не хотів. - Я цього чекав. Це справедливо.

         Всередині Саран вирувало невдоволення. Відповідь Алана зачепила її за найвразливіше місце. Його дивна байдужість та прийняття її сторони змусили її нарешті звернути свій погляд на нього.

        Саран намагалася стримати сльози і триматися перед чоловіком впевнено. Проте його поведінка ще більше її  дратувала.

- Коли ми це зробимо? - запитала вона, намагаючись зберегти спокій.

- Коли тобі зручно. Все одно, нас можуть розлучити тільки через місяць після написання заяви.

- Мені від тебе нічого не потрібно. - промовила вона, дивлячись прямо на нього.

- Добре подумала? - він обдарував її легкою, ледь помітною посмішкою, яка зовсім не доходила до очей.

- Я не шукала з цього шлюбу матеріальну вигоду. Наше розлучення є результатом помилки, але аж ніяк не джерелом наживи. - вона була лаконічною, її слова звучали як вирок.

- Справді вважаєш наш шлюб помилкою? - голос Алана поглибшав, у ньому пролунала гірка нотка.

- Все було побудоване на твоїй брехні.

- Навіть при цьому, це ніяк тобі не нашкодило. Хіба що мені... я втратив тебе.

          Саран здивовано підняла брову.

-  Не розумію, на що ти сподівався?

- Не знаю. Але я дуже хотів бути з тобою і ні про що інше не думав. - зізнався він, його погляд блукав по її обличчю, ніби намагаючись запам'ятати кожну рису.

- Там де є брехня,  немає щирих почуттів. Ти думав лише про себе. Робив усе, аби тобі було добре. Аби було по-твоєму.

- Пробач. Я справді не подумав про тебе. Мені шкода.

         Між ними опустилося важке та задушливе мовчання. Саран відвела погляд.

- Сподіваюсь, ти знайдеш своєму сину гарну маму. - промовила вона, намагаючись змінити тему, але її голос все одно тремтів.

- Так... - слова Саран були болючими. Йому було байдуже, про що говорити, аби лиш бачити кохану жінку перед собою. - А ти як? Як тобі бути викладачем? Важко?

- Я б сказала, незвично.

- Ти призвичаїшся. - Алан усміхнувся, намагаючись полегшити напругу.

- Звісно... А ти? Вирішив згадати минуле? - вона кивнула на його елегантний костюм, який, здавалося, промовляв про повернення до звичного життя.

- Запросили. А я не зміг відмовитись.

- Студенти в захваті від цієї новини. - в її голосі прозвучала легка насмішка.

- Справді?

- Ще й питаєш... Ти сам знаєш. Хто б не хотів мати справу з таким адвокатом?

- Думаєш?

- Не розумію, ти напрошуєшся на компліменти?

- Ні. Ти сама розпочала цю тему. Я просто намагаюсь зрозуміти, до чого ти ведеш.

- Ні до чого. Говорю лише очевидні речі.

- Зрозуміло.

        Між ними наростало напруження. Кожен з них відчував дискомфорт і не знав, що робити далі. Проте обоє не хотіли завершення цієї розмови. Але біль образи не давав їм бути щирими один з одним.

- Мабуть, я піду. - Саран нарешті піднялася, її рухи були різкими, ніби вона хотіла втекти від усього цього.

- Зачекай! Давай завтра подамо на розлучення... - Алан зробив глибокий вдих, його голос став тихішим. - Мої почуття до тебе не зміняться. Я буду чекати тебе. Неважливо, скільки пройде часу.

         Саран нічого не відповіла. Вона лише кинула на нього останній, наповнений болем і розчаруванням погляд, а потім просто пішла, залишивши чоловіка ні з чим.

       Алан дивився вслід її стрункій постаті, доки вона не зникла за дверима кав'ярні і в його грудях знову зяяла та сама порожнеча.