Розділ 55

        Йшли дні, зливаючись у сіру, безлику послідовність і Саран, обтяжена невимовним сумом, все ніяк не могла наважитись на розірвання шлюбу. Ця думка, мов настирлива тінь, переслідувала її, але щоразу, як вона наближалася до неї, рішучість розчинялася, поступаючись місцем панічному страху. Страху перед невідомістю, перед змінами, перед тим, що залишиться після руйнування того, що колись було її світом.

       Вона не раз поривалася зустрітися з Аланом, щоб про все цивілізовано та спокійно домовитися, як дорослі люди. Але її пальці, що зазвичай легко ковзали по клавіатурі, писали конспекти чи перевіряли студентські роботи, клякли на місці, як тільки доводилося набирати знайомий номер. Бажання залишалося нездійсненним, а телефон, що лежав поруч, здавався важким, як якір, який тримав її в полоні нерішучості.

        Сьогоднішній ранок був не винятком. Саран сиділа за столом, напівприкривши очі, намагаючись вловити слова студента, але думки її блукали далеко за межами авдиторії.

- Пані Саран, ви сьогодні незвично замріяні... пані Саран? – голос Вінсента вивів її з трансу. Він був одним з її найяскравіших і без сумніву, найзухваліших студентів факультету.

       Жінка справді витала в думках і геть забула, що знаходиться на парі, де її обов'язок – бути присутньою повністю. Вона випрямилася, намагаючись зібратися.

- Ти вже відповів на всі питання? – запитала Саран, намагаючись повернутися у звичний ритм.

- Так. – він посміхнувся. Його очі іскрилися пустотливістю.

- Тоді клади свою роботу мені на стіл і можеш бути вільним. Пустими балачками ти заважаєш іншим, – відповіла вона, відчуваючи легке роздратування від його безтурботності, але й розуміючи, що він просто молодий і сповнений енергії.

          Вінсент не поспішав і, здавалося, шукав приводу затриматися.

- Ви чули, що до нас приєднався новий викладач? Він колись вже тут працював... – почав він, дивлячись на Саран з цікавістю.

           Саран ледь помітно стиснула губи. Нові викладачі були для неї не цікавими.

- Яке це має відношення до тебе? – запитала вона, намагаючись бути суворою.

- Говорять, він досвідчений адвокат. Має чималий послужний список. Був за кордоном. Зараз він став суддею в нашому містечку... Хотілося б перейняти і його досвід... Як же його звуть... – студент замислився, вдаючи, що напружує пам'ять.

           В цей момент в душі Саран щось обірвалося. Поки хлопчина напружував свою пам'ять, вона була більш ніж впевнена, що мова йшла про Алана. Того самого Алана, який був її чоловіком, якого вона не бачила і з яким не розмовляла вже кілька місяців, хоча вони все ще були одружені.

        Її тіло пронизав холод. Всередині неї все затріпотіло від хвилювання, що межувало з панікою. Її обличчя побіліло від власних здогадок, а в скронях застукало, немов молотками. Від почутого їй стало ніяково і студенти, помітивши її різку зміну, подумали, що слова їхнього невгамовного одногрупника могли її образити і тому всі поспішили її втішати, хоча й не розуміли причини її розгубленості.

- Пані Саран, не слухайте його... Якими б навичками не володів той професор, ви наша найулюбленіша викладачка! І ви теж не промах! – вигукнула Ліліт, її найвідповідальніша учениця, намагаючись її підбадьорити.

          Авдиторія загула, підтримуючи Ліліт. Але Саран на те не зважала. Її присутність була далеко за територією цього приміщення. Її свідомість вже мчала вперед, намагаючись передбачити неминучу зустріч.

- Ліліт, збереш у всіх роботи і покладеш на мій стіл на кафедрі. – промовила Саран. Її голос був ледь чутним і майже тремтячим.

- Добре. - Ліліт здивовано дивилася на свою викладачку.

- До закінчення залишилося декілька хвилин. Сподіваюся, ви не дозволите собі зайвого і мені не доведеться за вас червоніти. – додала Саран, намагаючись втекти від цієї ситуації якнайшвидше.

         Розгублена жінка поспіхом складала свої речі до сумки, її рухи були незграбними, а погляд – розгубленим. Вона не сміла дивитися в очі своїх студентів, боячись, що вони побачать весь хаос, що панував у її душі.

- Обіцяємо. – пролунало з аудиторії.

- Добре. Я на вас надіюся. Будьте розумничками. - промовила вона, майже вибігаючи з кабінету.

          Студенти ще довго переглядалися один з одним і не могли зрозуміти в чому була проблема. Дивна поведінка викладачки збила їх з пантелику та залишила всередині кожного з них безліч запитань.

         Саран йшла по коридору швидко, майже бігла, озираючись по сторонах, ніби від когось ховаючись. Її серце стукотіло, як божевільне, а долоні спітніли. Вона намагалася уявити, як Алан виглядатиме після стількох місяців, як він змінився. І коли вона звернула за кут, її ноги заплуталися і вона відразу врізалася у щось тверде та непохитне, від чого відчула легкий удар і миттєво втратила рівновагу.

          Її книжки та конспекти розсипалися по підлозі, а сама вона, відчуваючи гострий біль у плечі, ледь не впала. Але сильні руки підхопили її за лікті, не давши впасти. Її очі зустрілися з глибоким, знайомим поглядом, від якого в її животі знову злетіли метелики, як у юності.

- Саран? – пролунав низький та спокійний, але такий знайомий голос.