Розділ 50

        - Я шукав тебе… Чому ти не сказала мені, що їдеш додому? – низький та напружений голос Алана заповнив спальну кімнату. - Поїхали б разом.

          Саран, щойно вийшовши з душу, навіть не очікувала на чоловіка і це змусило її від несподіванки відсахнутися.

          Алан сидів на краю ліжка і його присутність одразу ж змінила атмосферу. Від нього віяло неспокоєм.

- Ти мені теж багато чого не говориш? -  її відповідь була швидкою, дзеркальною.

- А сама? - його погляд був сповнений виклику.

           Саран промовчала. Їй бракувало правильних слів, щоб відбити його риторичне запитання.

           Кожен їхній діалог останнім часом перетворювався на поле бою і хоч всередині неї все кипіло від невдоволення, проте вона не мала бажання знову сваритися. Їй потрібен був час, щоб заспокоїти своє серце та впорядкувати свої думки.

- Ось бачиш. - Алан підвівся та підійшов до вікна. Його рухи були неквапливими та невпевненими. - Що ти, що я – ми не ділимося один з одним своїми проблемами чи таємницями… І не потрібно на мене сердитись. Ти така ж сама.

- Я мала розповісти тобі після вечірки. В чому проблема? - вона намагалася зберігати спокій, але його слова вдаряли по найболючішому.

- Це не та ситуація, яку можна відкласти на потім. В тебе забрали ліцензію! А я про це нічого не знаю! - Алан підвищив голос. У ньому, наче шторм, наростав гнів.

       Щоб якось стримати навалу емоцій, він почав міряти кімнату кроками.

- Моя ліцензія?! А вона справді моя? Бо якщо так задуматись – без тебе нічого б не було! Всі мої напрацювання – повністю твоя заслуга! То що в цьому було моїм? – слова, сповнені гіркоти, зривалися з її вуст як плювки лави.

- Ти чудово знаєш, що твої слова абсурдні і смішні! - його голос пролунав різко.

       Вони розмовляли на підвищених тонах, викидаючи свої емоції, не зважаючи на те, хто стояв перед ними.

- Це мої слова абсурдні? Ти чудово чув того чоловіка! Всі його слова звеличували твою персону. А хто така Саран Кісен? Дружина Алана Річена? Все його єство кричало про те, що завдяки тобі я маю таку славу! Це найбільша ганьба, яку доводилось мені чути! Я вже не знаю, чого насправді сама досягла за роки адвокатської роботи! - Саран відчувала, як розпач стискає її горло.

- Облиш… Не мені тобі розповідати про людей, що займають високі посади. Його слова – це тільки його слова! І годі недооцінювати себе. Я втомився доказувати тобі твій професіоналізм. -  голос Алана на хвилину став м'якшим, але в ньому все ще відчувалося роздратування.

- А я втомилася від твоїх таємниць! Кожен раз щось нове! І вони не кінчаються! Ти як скринька Пандори!

- А як тобі говорити щось, коли ти спалахуєш як сірник? І у всіх моїх діях ти вишукуєш підлість! Як тобі говорити? Ти на все гостро реагуєш! Замість того, щоб вислухати мене і зрозуміти, ти кричиш та ображаєшся! Навіть якщо у мене є таємниці, то мені потрібен час, щоб наважитись, аби розповісти їх тобі…

- Я хочу знати все… бо інакше ми зайдемо в глухий кут. Ці суперечки ні до чого не приведуть. Вони нас виснажують. Якщо ти хочеш, щоб я тебе зрозуміла – розповідай все. Інакше, я не знаю, чи вистачить у мене розуміння при наступній нашій суперечці.

- Ти маєш рацію… Будь що буде. Я теж втомився.

              Алан зняв піджак і підійшов до вікна. Він стояв до Саран спиною, боявся побачити її очі, після того як мав їй дещо сказати. Це мало бути вирішальне зізнання.

- Я хочу усиновити дитину… хлопчика. Йому чотири роки… Це син мого знайомого. Він загинув… а в малого нікого немає… окрім мене. Я дав його батьку обіцянку, що у разі чого, я візьму малого до себе і стану його батьком…

             У кімнаті запанувала мертва тиша. Усе всередині Алана завмерло. Він боявся почути голос Саран, боявся її реакції. Але продовжив говорити, намагаючись виправдати свій вчинок.

- Він славне маля… таке жваве та кмітливе… тобі сподобається…

- Я не погоджуюсь… я не хочу бути мамою для чужої дитини… Боже, це сон… чи це злий жарт?

        Почуте змусило Саран намотувати по кімнаті круги, тримаючись за голову. Зсередини неї виривався сміх, наповнений розпаччю, що межував з істерикою.

- Ти жартуєш? Що буде, коли ти не приймеш мою позицію? - слова дівчини змусили Алана повернутись до неї обличчям.

          По її щоках текли німі сльози і це завдавало йому ще більшого болю, аніж її крик. Проте він не думав відступати. Ця обіцянка була для нього святою.

- Хочеш, щоб я обирав між коханою жінкою та безневинним дитям? - його голос був тихим, але твердим.

- Так! Чорт забирай! Я маю повне право ставити питання руба!.. То хто тобі важливіший?! Відповідай! Чому ти мовчиш?! Тільки май на увазі – це буде кінець між нами! - її голос підвищився до крику.

           У погляді дівчини згасала остання надія і мовчання Алана було для неї красномовнішим за будь-які слова.

- Я мала право знати про це, ще до того, як ми узаконили свої відносини… Ти з самого початку знав, що будеш усиновлювати того хлопчика? - її тон був холодним, як лід.