Розділ 47

     Зустріч з Джозефом не залишила в душі Саран нічого, окрім легкої тіні байдужості. Її думки були далеко, зведені до єдиного, бентежного питання. – підозріла солодка поведінка Алана. Вона й досі шукала в ній нерозгаданий, хитрий умисел, який не давав спокою її серцю.

           Її кроки відлунювали пустим коридором, коли раптом, наче вихор, з-за охоронної будки вискочив розгублений охоронець.

- Пані адвокатко, я вам не зміг дозвонитися... – його голос тремтів від хвилювання.

           Саран зупинилася, її брови злетіли вгору.

- Що таке? Горимо? – її голос був спокійним, але внутрішнє напруження зростало.

- Гірше... Тут така справа. Ваш кабінет обшукують правоохоронні органи... Я мусив їм віддати ваш ключ... Вибачте.

           Її серце пропустило удар. Вона не розуміла про який обшук говорив охоронець.

- Добре. Я розберуся. - відрізала вона, намагаючись зберегти зовнішній спокій, хоча всередині вже закипала буря.

            Ці дії були абсолютно незрозумілими для Саран. Вона попрямувала до свого кабінету, кожен крок здавався нестерпно важким. З порогу її погляду відкрилася хаотична картина - її особистий простір був перевернутий догори дном.

- Перепрошую! А що тут коїться? – вигукнула вона і її голос пролунав в гаморі надто голосно, щоб хтось звернув на неї свою увагу.

              Серед безлічі чоловіків, що нишпорили її речі, обізвався один. Його пихате обличчя свідчило про відверту неприязнь і Саран миттєво відчула до нього огиду.

- Це називається конфіскація доказів ваших правопорушень. - сказав він, дивлячись на неї зверхньо.

- Правопорушень? І що ж я такого зробила? – Саран стиснула кулаки, намагаючись зберегти спокій, хоча в жилах вже кипіла лють.

- Вам все озвучити?

- Будьте ласкаві. Бо інакше я викличу патруль. – на її обличчі з’явилася нежива ввічлива посмішка.

- Панянко Кісен, ми вже тут. - чоловік у спеціальному вбранні був надто самовпевненим. Саран відразу відчула в ньому перевертня в людській подобі. Його оцінюючий погляд ковзнув по ній, наче вона була черговою справою, а не живою людиною.

- Звідки мені знати, що ваші дії законні? Я поки не бачу чинної постанови.

- Ну звісно. – чоловік огидно посміхнувся, від чого Саран відчула, як її нудить.

           Він дістав з папки аркуш і на відстані витягнутої руки простягнув його Саран. Але коли вона хотіла взяти його, чоловік спритно сховав папірець назад у папку.

- Капітане, що ви робите? – її голос прозвучав різкіше, ніж вона очікувала.

- Ознайомлення не роман.

- Я й половини не встигла прочитати...

- Досить! Ви вже не в тому становищі, щоб з вами рахуватися.

- Чому? Бо ви так вирішили?

- Все законно... є постанова суду. З цього моменту, ви, громадянко Саран Кісен, не маєте права надавати юридичні послуги фізичним особам. Ваша ліцензія анульовується.

            Слова прозвучали як вирок. Її світ, її життя – все руйнувалося на очах. Але Саран не дозволила емоціям взяти гору.

-  І кому я перейшла дорогу? Хто вам заплатив? – її погляд пронизав його наскрізь.

- Хочете отримати адміністративку за наклеп?

- Боже, годі. Вам самому не смішно? Ведете себе так, ніби я злочинець. Якби ж ви так до справжніх злочинців ставились... Влаштували тут казна-що. – Саран хотіла пройти вглиб свого кабінету, але чоловік закрив собою прохід, ставши на її шляху, немов глуха стіна.

- Панянко, давайте без скандалів.

- Я можу забрати особисті речі?

            Саран вистачило одного пронизливого погляду, щоб чоловік, хоч і з ваганням, відступив. Вона повільно пройшла до свого столу, зібрала найнеобхідніше. Наостанок адвокатка вручила ключі й кинула декілька слів, що прозвучали, як остання нота в цій симфонії абсурду.

             На її обличчі була посмішка і ані крихти натяку на розпач. Ця посмішка була викликом, обіцянкою, що вона не зламається.

- Викличте після себе клінінгову компанію... Зробіть хоч щось корисне.