Розділ 46

           Саран сиділа в кав'ярні, її серце калатало, мов полонений птах, розбиваючись об ребра грудної клітки. Кожна нервова клітина кричала про неспокій. Свідомість дала збій, залишивши лише тривогу, що хижо стискала горло. Поведінка Алана була дивною, майже підозрілою і це відчуття роз'їдало її зсередини.

- Що з тобою, Саран? Ти ніби тут, але думками далеко? – Джозеф спостерігав за нею з неприхованою турботою. Таким пригніченим він не бачив її ніколи.

        Вона підняла на нього свої великі, тривожні очі.

- Уяви, Джозефе, ти посварився зі своєю дівчиною... але вона поводиться так, ніби нічого й не було. Вона проявляє турботу, намагається задобрити тебе... Що це може означати? - голос тремтів і вона прискіпливо дивилася на нього, наче намагаючись вловити у його відповіді підказку, чи можливо брехню.

        Джозеф замислився.

- Можливо, вона відчуває провину?

        Саран обурено відкинулася на спинку крісла.

- Що за маячня? То нехай вибачиться як слід!

        Він посміхнувся, його погляд пом'якшав.

- Ти така кумедна... А якщо їй важко це зробити? Знаєш, іноді вибаченнями можна лише погіршити стосунки... - Джозеф зрозумів, що дівчина глибоко погрузла у своїх здогадках і вирішив скоротити її муки. - Облиш, Саран. Той чоловік, ймовірно, просто не знає, як підібрати слова. Не муч бідолашного... Помирися сама.

- Ще чого! - адвокатка схрестила руки на грудях, її рішучий вигляд, здавалося, міг пронизати його наскрізь. - Він повинен усвідомити свою помилку!

- Судячи з твоїх слів, він її вже усвідомив. - зауважив Джозеф, відпиваючи каву.

- Як думаєш, він став таким... добрим, бо йому потрібна супутниця на вечірку адвокатів? - у голосі Саран прозвучала нотка сумніву, що межувала з образою.

- Не думаю. Це ж необов'язкова умова таких заходів. Він просто хоче показати всім свою дівчину. Або, що ймовірніше, свою дружину. - Джозеф пильно подивився на неї, у його погляді промайнула іскорка здогадки.

- Все одно... мені щось неспокійно. - Саран опустила погляд, її внутрішній конфлікт був очевидним.

- Боже, Саран, не муч бідолашного чоловіка. Ну зробив помилку... хто їх не робить?

- Ага, а що потім? Це увійде в звичку! І що мені робити тоді?

- То кинь його, якщо він на ранніх етапах вже тебе розчаровує. - порада Джозефа була прямолінійною і гостро різанула по свідомості жінки.

- Не верзи дурниць... Я просто намагаюся його зрозуміти. Він мій чоловік. - Саран, ніби підтверджуючи свої слова, торкнулася безіменного пальця, на якому виблискувала обручка, що досі залишалася таємницею для багатьох.

          Джозеф відсахнувся, його очі розширилися від подиву.

- Ти вийшла заміж?! Чекай... ти вийшла заміж і нічого мені не сказала?!

- Про це мало хто знає. Ми одружилися таємно. - вона ледь чутно прошепотіла, ніби ділилася найбільшою таємницею свого життя.

- Але чому?!

- Так вийшло. - вона знизала плечима, намагаючись зберегти спокій, але внутрішнє хвилювання її видавало.

- І хто він такий?

- Адвокат Алан Річен.

         Джозеф ледь не поперхнувся кавою.

- Що?! Це той чоловік, що наче вихор увірвався у твою квартиру та безсоромно тебе засмоктав?! - його голос пролунав занадто голосно, привертаючи увагу сусідніх столиків.

- Тихіше... на нас дивляться люди. - Саран відчула, як її щоки спалахнули від сорому. Реакція Джозефа здалася їй надто емоційною і вона не знала куди себе подіти.

- Добре-добре... Ну ти й даєш, Саран! Як це сталося? На якому моменті ти вирішила поєднати з кимось своє життя? - Джозеф, нарешті опанувавши себе, дивився на неї з сумішшю захоплення та докору.

- Довга історія... Я закохалася в Алана, коли була студенткою. Він викладав у нас право. Потім, він полетів до іншої країни. Десять років минуло. І ось, ми одружилися. - її голос став м'якшим, а очі засяяли спогадами, що щеміли в серці.

- Ти не поспішила? - у голосі Джозефа відчувалася нотка занепокоєння.

- Це єдине, про що я не шкодую. Я його кохаю. - ці слова були сказані з такою щирістю, що не залишали сумнівів.

- Тоді, тим паче, потрібно миритися! Якщо тобі не комфортно – зроби першою крок назустріч. Кохання варте того, щоб за нього боротися, Саран.

- Не знаю... побачу. - вона завагалася, все ще поринаючи у вир власних думок.

- Дивна ти жінка, однак. - Джозеф, вже звиклий до її непередбачуваності, посміхнувся.

- Нічого подібного. Краще скажи, ти щось знайшов на Емілі Скот? - Саран різко змінила тему, її погляд знову став серйозним.

- Нічого... якщо не брати до уваги очевидні речі. Жодної зачіпки. -  Джозеф розвів руками.

- Погано. - вона розчаровано зітхнула.

- Чому ти так хочеш їй насолити? Через ті новини?

- Вона багато собі дозволила. А я не люблю таких людей. І моя совість не заспокоїться, доки я не доведу її до ладу.