Розділ 45

         Саран прокинулася від ледь чутного шереху на кухні і її серце одразу прискорено забилося. Сьогодні Алан був вдома і від цього їй стало ніяково, враховуючи те, що вчора вони знову посварилися. Вона нашвидкуруч одягнулася та привела себе в порядок і спустилася до низу.

      Чоловік сидів за столом та снідав. Його знайомий та водночас чужий погляд, спіймав її зненацька і вона була ладна провалитися крізь землю. Саран бажала непомітно прослизнути повз нього, але прискіпливий чоловічий погляд змусив її заявити про свою присутність.

- Доброго ранку. - прошепотіла вона, відчуваючи, як її щоки налилися рум'янцем. Її впевнений голос, тепер ледь пробивався крізь клубок емоцій.

          Алан підняв на неї очі і в них промайнула іскорка, яка змусила її серце зробити кульбіт.

- Дивишся так, наче побачила примару. -  його голос був низьким та оксамитовим, від чого жіноче тіло встигло покритися сирітками.

- Та ні... просто зазвичай в такий час тебе вдома немає. - вона відчула себе розгубленою, немов її компас раптово втратив магнітне поле.

      Всі її думки та плани на ранок, розсипалися на друзки. Вона не знала, куди подіти свої руки, як поводитися під його пильним поглядом.

      Алан помітив її збентеження і це змусило його посміхнутися.

- Це було лише декілька разів.

- Справді? А я думала, це увійшло у звичку. - Саран потягнулася до склянки, щоб набрати води, але коли піднесла її до губ, зрозуміла, що спраги немає. Це була лише спроба сховатися від його присутності.

- Сідай снідати.

- Я не встигаю. У мене запланована зустріч. Поснідаю в кав'ярні. - її голос був настільки розгубленим, що вона майже фізично відчувала його тиск. Їй відчайдушно хотілося втекти.

- Декілька хвилин нічого не змінять... Я тебе підкину.

           Вона завмерла. Він? Підвезе її? Це було настільки несподівано після їхньої вчорашньої сварки, що вона відчула, як її серце знову забилося в шаленому ритмі. Вона не була впевнена, що зможе тримати образу на нього, знаходячись так до нього близько.

- А ти чому це раптом такий добренький? У тебе амнезія? Давай тобі нагадаю... Вчора ти бив зі мною глечики. Фліртував з дівчатами... - слова вилітали з неї, мов стріли, хоча в глибині душі вона бажала, щоб він просто обійняв її і все стало на свої місця.

          Його обличчя пом'якшало, а в очах з'явилася туга, яка розтопила її захисну броню.

- Я б все віддав, аби в нас не було таких сварок... – чоловік витер свої губи серветкою та підвіся з-за столу. Він підійшов до Саран та своєю рукою ніжно пройшовся по її щоці. - Насправді, я скучив за нашими спільними сніданками, спільним сном і конструктивними розмовами.

          Його ніжні слова підкуповували її тверду позицію. Її серце прагнуло здатися, але розум кричав - "Ні!". Вона не хотіла так просто поступатися.

- Ти сам обрав такий шлях... – вона відсахнулася від його дотиків і пішла в сторону вхідних дверей. -  Добре, я вже піду.

            Вона вже відкривала вхідні двері, як його голос зупинив її, мов невидима рука.

- Які в тебе сьогодні плани на вечір?

- Не знаю... - її голос був ледь чутний.

- Мене запросили на вечірку. І там всі будуть зі своїми дружинами... Будь ласкава, виділи цей вечір для мене.

              Він просив. Благав. І від цієї думки її серце знову зробило шалений кульбіт.

- Що за вечірка? - запитала вона, намагаючись зберегти байдужий вигляд.

- Мені запропонували посаду місцевого судді. - його очі заблищали від гордості і вона відчула, як у неї перехопило подих.

- Отакої! Вітаю! Непогано... що можу сказати... молодець. - Саран була вражена, але гіркота образи все ще тримала її в полоні стриманості. Вона хотіла радіти разом з ним, але не могла.

- Дякую.

- Слухай, це дійсно чудова новина... але я дуже поспішаю. До вечора.

- Я тебе підвезу.

- О, ні... це не обов'язково. Я сама... - Саран відчувала, як її голос тремтить і тому намагалася втекти від його наполегливості.

- Ходімо. - голос Алана був владним, але водночас в ньому була якась невловима ніжність, яка змушувала її серце здатися.

- Але ж ти не доїв.

- Поснідаю деінде.

- Але мене необов'язково підвозити...

              Алан ігнорував її відмову. Він вже йшов до виходу, на ходу накидаючи пальто. Саран стояла, мов вкопана, вражена його рішучістю та незвичним настроєм. Вона відчувала, як її оборона руйнується.

- Ти йдеш? - його голос був ледь чутний.

- Йду. - його погляд, такий глибокий і сповнений прихованих почуттів, змусив її тіло обм'якнути. Вона знала, що не зможе відмовити йому.