Розділ 41

        Алан відчував, як провина, мов отрута, роз'їдає його зсередини, не даючи дихати. Він ходив навколо Саран, наче вовк навколо капкана, не знаючи, як підступитися. Кожне мовчання, кожен її відсторонений погляд лише посилював пекельне відчуття, ніби вона втратила до нього не просто довіру, а цілий світ, збудований на їхньому коханні.

           Від цих думок серце розбивалося об ребра, починало битися в шаленому ритмі, а в животі, ніби оживало мільйон метеликів - гірких, холодних метеликів сорому. Йому було гидко від самого себе, від цієї таємниці, що роками гнила між ними. Найбільше він боявся втратити її, -  жінку, яка була його світлом.

- Ти ще не спиш? - Алан тихо зайшов у спальню. Саран була в ліжку, лежала на боці, відвернувшись від нього спиною. Її мовчання було важким, наче ковдра з каменю.

         Дівчина нічого не відповіла. Хвилюванню Алана не було меж. Його охопила паніка. Йому було необхідне хоч якесь підтвердження, що між ними ще є зв'язок, що не все втрачено.

           Чоловік обережно ліг біля неї і змахнув її у свої обійми, притискаючи до себе. Він торкався її шиї гарячими вустами, дихаючи на ніжну шкіру. Гаряче повітря з його носових пазух лоскотало чутливу дівочу шкіру і вона повільно поворухнулася.

- Що ти робиш? Мені лоскотно.

- Роби що хочеш, але не ігноруй мене. - прошепотів він, його голос був просякнутий відчаєм.

- Я добре вмостилася і мені лінь було ворушити губами. Моє тіло засинає. - її слова були холодні, як зимовий вітер.

- Я тебе дуже сильно кохаю… віриш мені? - його голос звучав благально.

- Я не говорила тобі, що маю сумніви в твоїх почуттях до мене. - Саран відповіла, не повертаючись.

- Я знаю… Просто, я уявляю, як це виглядає в твоїх очах, і… - Алан запинався. Він хотів підібрати правильні, ті єдині слова, що могли б залатати цю прірву. - І я не знаю, як би я відреагував, коли побачив би у книзі світлину твого колишнього…

- Ти думаєш, мене гнітить світлина Емілі? - Саран нарешті повернулася до нього обличчям. Її голос був холодним, як сталь.

- Правду кажучи, я вже не знаю, що й думати. - Алан відчув, як усе всередині стискається.

            Саран дивилася в його очі своїми глибокими, янтарними очима і ніби щось у них вишукувала, наче загублену душу.

- Я стривожена тим, що всі ці роки ти продовжував бути поруч зі мною… зрощував свої почуття до мене… А я тільки й мріяти могла про це. Я так сильно сумувала. Місця собі не знаходила… Так мріяла тебе побачити… Задавалася питанням, чи сумуєш ти за мною так само, як я за тобою… І ось сьогодні, я дізнаюсь, що ти навіть і частини не переживав того, що переживала я. Ти був поруч. Тобі було легше. Ти дав собі право кохати мене… А мені себе не дав кохати. Ти ошукав мене.

             Останні слова Саран були ударом. Алан відчув у її голосі не просто образу, а глибоку, непереборну зраду. Він обдаровував її чоло ніжними поцілунками, але не знав, що сказати. Кожне її слово було гіркою, але беззаперечною правдою. Лише зараз він усвідомив, як це виглядало збоку.

- Що мені зробити, щоб ти мене пробачила? - прошепотів він, його голос був ледь чутним.

- Скажи… Коли моя бабуся померла… Я дуже сильно напилася… Боже… - Саран ковтала повітря, її голос ламався від болю і спогадів. - Я займалася сексом з якимось чоловіком… Це був ти?

- Ні. - Алан відвів погляд. Він закрив очі, наче намагаючись стерти ту ніч з пам'яті. Він дуже добре пам'ятав той хаос.

- Але ти все чув? - побачивши його реакцію, дівчина продовжила, відповідаючи на своє питання самостійно. - Певно, чув… Але чому ти не зупинив мене? Чому ти дозволив цьому статися?

- Було вже пізно… Я хотів… Проте, якась дівчина вилила на мене свій коктейль, і я… запізнився.  

- Ти дозволив комусь мною насолоджуватись… Напевно, гидко чути, як твоя кохана людина отримує задоволення не від тебе, а від іншого? - її очі пронизували його наскрізь, шукаючи відповідь.

- Я зробив усе що міг… Ти була вже дорослою і сама вирішувала, як тобі вчиняти. - він відчував, як танув його витриманий спокій.

- Ти так боявся мені показатися, що дозволив комусь мною скористатися? - Саран не відступала, її слова були гострішими за лезо.

- Усе… досить, Саран. - голос Алана став різким, як удар батога. - Так, я винен! Але не потрібно мене у всьому звинувачувати. У тебе була своя голова на плечах… І ваш секс був за спільною згодою. Якби він тебе змушував, я б втрутився.

            Алан підвівся на ноги. Він схопив свою подушку, наче рятувальне коло, і не сказавши більше ні слова, вийшов з кімнати.

       Двері зачинилися, залишивши Саран наодинці з гучною тишею, просоченою гіркотою й невисловленим болем.