Розділ 40

        Був вже вечір, коли Алан повернувся додому. У будинку не світилося світло і він подумав, що Саран десь поїхала або вже заснула, хоча була лише сьома година вечора. Але щойно він зайшов всередину, всі його припущення розвіялися.

          Саран сиділа за столом. Перед нею лежали книга і сірий конверт. Алан не надав цьому значення – нічого дивного, здавалося б. Проте його одразу вразило її обличчя - змарніле, порожнє, без жодних емоцій. Він списав це на те, що вона образилася через його затримку на роботі, хоча обіцяв повернутися раніше.

- Кохана, пробач. Трішки затримався.

- Сідай. Є розмова. - голос дівчини був холодним.

- Хочеш мене допитати? - Алан спробував віджартуватися, але все ж виконав її прохання і сів навпроти.

- Як виявилось, у тебе дуже багато таємниць… і деякі з них мені взагалі незрозумілі.

- Добре. Що тобі незрозуміло?

- Ось ця книга… - Саран зробила паузу, а потім продовжила. - Забіжу наперед. Я трішки «похазяйнувала» у твоєму кабінеті… Шукала хоча б щось на Емілі Скот, щоб поквитатися з нею. Але натрапила на ще одну таємницю. Чи соромно мені за таку поведінку? Ні.

- Добре. Можливо, це й на краще. Бо я б не наважився розповісти про деякі речі самостійно… Що не так із книгою?

- Цю книгу подарувала тобі Емілі… та грець із нею. Дивніше те, що ти зберігав у ній її світлину. Що це? Ностальгія за минулим? Чи ти її досі кохаєш?

- Що?! Саран… будь у чому, але в моєму коханні до тебе не варто сумніватися! Цим ти мене ображаєш. Я кохаю тільки тебе і мені прикро, що ти в цьому сумніваєшся.

- Добре… тоді поясни ось це? - дівчина відкрила книгу. Замість цілої світлини там був… печворк з її клаптиків. - Вибач, не втрималася.

          Чоловік роздратовано схопив клаптики фотографії і викинув у смітник.

- Я не знав, що в книзі була світлина. А книгу дістав, бо хотів прочитати. Якби я ховав ту світлину, то не клав би цю книгу на видному місці. Я не знаю, як вона туди потрапила.

- Добре… Я лише хотіла зрозуміти, в чому сенс.

- Я кохаю тебе… не сумнівайся в цьому. - голос Алана був сповнений щирості. Він, здавалося, нарешті помітив конверт, що лежав на столі і його обличчя злегка напружилося, впізнавши знайомі обриси. - Ти дивилася вміст конверту?

          На очах Саран з’явилися сльози, які вона намагалася стримувати. Гіркий біль і розчарування змішалися з дивним полегшенням.

        Алан, відчувши її раптову вразливість, швидко сів біля неї і ніжно взяв її руки у свої, стискаючи їх з відчутною тривогою.

- Пробач… - він говорив пошепки, виціловуючи кожен клаптик тендітних рук.

- Всі ці роки ти був поруч… - голос Саран тремтів, ламаючись на словах. - Смерть бабусі, мій випуск, кожне моє день народження… ти був тут! - вона вивільнила руки з його рук і з докором кинула на нього свій погляд. - То дівчата, виявляється, бачили не примару, а тебе?

- Я не знав, як до тебе підійти і що тобі сказати… - Алан відвів погляд, його обличчя стиснулося від внутрішнього болю. -  Я думав, що все зруйную, як тільки з'явлюся перед твоїми очима.

- То ти все вирішив за мене?

- Ми вже про це говорили. - в голосі Алана прослизнула втома і він підвівся на ноги. Чоловік відчував присмак цієї розмови. Він знав - вона мала відбутися, але він не очікував, що це станеться так швидко.

- Та ніч у готелі… Я сильно напилася… Мене хтось відвіз в готель… - обличчя Саран напружилося від спогадів, але дійшовши до прозріння, вона кинула свій погляд на Алана. - То тим чоловіком був ти… -  її погляд став напруженим, сповненим нового усвідомлення. - Я звірила ту записку з твоїм почерком… це був ти.

- Я не міг дати можливості комусь скористатися тобою. Ти була розбитою. - Алан говорив тихо, вдивляючись у вікно.

- Чому ти не залишився? - запитала Саран і в її голосі прозвучала чиста, незаперечна образа.

- У тебе були стосунки… Саран, я не знав, чи мав право. -  чоловік подивився на неї, його очі були сповнені невисловлених сумнівів і страху.

- Так запитав би мене! - вигукнула Саран, її голос раптово набрав сили і в ньому пролунав відчайдушний крик нерозуміння.

- Я знаю, що повівся як дурень. Але зараз я зроблю все, щоб виправити свої помилки.

- Це все, чи є ще щось? - запитала Саран, дивлячись на нього з недовірою, але вже з проблиском надії.

- Все.