Розділ 34

- Алан? Щось трапилось? Ти сам на себе не схожий!

            Саран аж підскочила від несподіванки, коли двері її кабінету розчинилися навстіж і на порозі з'явився Алан – без запрошення, мов розлючений ураган. Його обличчя було змарнілим, очі палали неприхованим гнівом, а в руках він стискав газету, від чого дівчина здивувалася ще більше. Це був не той Алан, якого вона знала.

- Скажи мені правду! Тоді, коли в тебе була розбита губа… хто тебе вдарив? - його голос був низьким, загрозливим риком.

- Я ж говорила, що сама не розминулася з дверима. - Саран спробувала зберегти спокій, але її голос тремтів.

- Саран! - цей єдиний вигук пролунав як грім.

- Якщо ти так сердишся… то ти все знаєш сам. - дівчина повільно опустилася на своє місце, намагаючись ігнорувати чоловіка, який явно напрошувався на скандал. Вона спокійно продовжила розглядати папери, хоч руки її ледь помітно тремтіли.

        Саран не хотіла сваритися, адже вважала, що ця ситуація того не вартує. Проте реакція Алана спантеличила її до глибини душі.

- Знаєш, хто мені про це сказав? Нейтан Скот!

- Ти був в цього покидька у в'язниці?! - Саран нарешті відірвалася від паперів, її очі розширилися від подиву.

- Не уникай теми!

- Ну і що? Яка різниця, хто сказав? Нейтан чи Емілі, чи хтось інший… Чому тебе це так роздратувало?

- Ти повинна була мені сказати про це ще тоді! - Алан кинув газету на стіл, її шелест пролунав як постріл.

- І що б це дало? - Саран намагалася вгамувати розлюченого чоловіка своїм спокоєм. Їй було дивно бачити Алана таким. Адже, на її думку, нічого страшного не трапилося.

- Тоді б не трапилося ось цього! - Алан тицьнув пальцем на заголовок, майже проткнувши газету.

- Ти почав читати газети? Ні, я знаю, що ти у мене старого загартування. Проте, сучасні джерела інформації мобільніші. - Саран спробувала жартувати, її погляд досі був прикутий до Алана, але його дії змусили її підкоритися. Вона опустила очі на газету, туди, де щойно стирчав його палець.

            Її погляд ковзнув по рядках і вона почала читати.

- Адвокатка Саран Кісен разом з адвокатом Аланом Річеном обставляють своїх клієнтів, попередньо змовившись між собою та обравши більш вдалий результат для своїх клієнтів. Таким чином, обоє добре відомих юристів маленького містечка не надто компетентні у своїй галузі. Вони діють не за вимогами клієнтів, а на власний розсуд…

           Саран припинила читати, її очі знову зустрілися з поглядом Алана.

- Можна я не буду читати цю гумореску?

- Тобі смішно? - його голос був глухим від розчарування.

- Так… Ну що я можу зробити? Вигнати з суду всіх журналістів? Ну побачили, як Емілі давала мені ляпаса… ну й понавигадували бозна-що. Чому ти так завівся?

            Саран підвелася і повільно підійшла до нього. Її рухи були м'якими й обережними. Вона подарувала йому ніжний, заспокійливий поцілунок.

- Чому ти мені не сказала правду? - прошепотів Алан, його голос вже не був таким суворим.

- Я не знаю… Напевно, тому що я не бачила в цьому проблеми. Жінка була в розпачі й тому вирішила зігнати злість на мені.

- Ніхто не має права тебе ображати. - Алан обережно поправив пасмо волосся, що впало на очі Саран. Гнів трохи вщух і вона побачила в його очах занепокоєння та жаль.

- Воно то так… Звісно, я б могла відповісти їй тією ж монетою, але мене хвилював ти. У мене не було бажання та часу з нею розбиратися.

- І все ж таки… Це все є досить дивним. На перший погляд, ця писанина доволі абсурдна… проте, це ми розуміємо. А щодо інших… я не впевнений.

- Облиш… тільки телепкуваті люди повірять у цю маячню.

- Ні, Саран. Я це так не залишу.

- Я не буду нічого робити. У мене стільки роботи й без цього. Маєш час – займайся.

- Пам'ятається, ти завжди відвойовувала справедливість. А що тепер? Куди поділася моя дружина-боєць?

- Хочеш, щоб я надавала ляпасів Емілі Скотт?

- Ні, Боже збав. Ці руки не повинні страждати. - Алан ніжно виціловував тендітні долоні дружини, а вона у відповідь сором'язливо й ніжно сміялася, відчуваючи тепло його любові, що розганяло хмари їхньої сварки.