Розділ 20

- О, Саран прийшла! Ця фраза, наче іскра, промайнула крізь гамір і дівчина увійшла до бару, де повітря гуло, мов розтривожений вулик.

       Побачивши знайомі обличчя, що виринали з мерехтливої напівтемряви, дівчина з полегшенням видихнула і не вагаючись, підійшла до столу, відчуваючи, як її погляд блукає по обличчях, шукаючих відповіді.

- Всім привіт! - голос Саран, дещо заглушений гамором, прозвучав трохи невпевнено.

- Мені тут одна пташка на вухо нацвірінькала, що ти працюєш з професором Аланом. – з компанії одногрупників зазвучав жіночий лукавий голос, сповнений прихованої цікавості.

- Працюєш з ним і нам про це не сказала? – його підхопив інший, з нотками легкого докору.

- Немає чого розповідати. - відмахнулася Саран, але її погляд був напруженим, а серце забилося швидше.

          Вона опинилася в центрі уваги, під пильним поглядом здивованих очей, що наче хижі птахи, вичікували будь-якої інформації, щоб підживити свої фантазії.

- Е ні, подруго! Як це нічого немає розповісти?! Сама постать професора чого варта! А тут ціла співпраця! Це ж щось глобальніше, ніж просто відносини між професором та студенткою! - вигукнув хтось з чоловіків. В його голосі відчувалося справжнє збудження.

- Що ти верзеш?! Які відносини?! - Саран аж підскочила. Її голос прозвучав так, ніби її спіймали на гарячому. Від несподіванки, її щоки покрилися рум’янцем.

- Відносини як партнерів! - уточнив співрозмовник, з хитрою посмішкою спостерігаючи за її реакцією.

- Ми з ним конкуренти. - прошипіла Саран, намагаючись зберегти спокій, але її погляд метався.

- Я чув, що він захищає інтереси великої шишки. І є за сумісництвом його кращим другом. А ти захищаєш інтереси дружини тієї шишки. – голос з натовпу був сповнений інтриги і повітря навколо Саран, здавалося, загусло.

- Ти все правильно чув. Я здивована, що факти не зіпсовані. – Саран відповіла спокійно, навіть попри те, що всередині неї наростало роздратування.

- І я чув, що ти б'єшся за цю жінку, як горобець об кватирку. Відстоюєш права цієї жінки як Жанна д'Арк. - голос, що належав її знайомому, звучав з легким відтінком глузування.

- Чомусь з твоїх вуст це лунає ніби насмішка. - Саран стиснула губи, відчуваючи, як її нерви починають поступово натягуватися.

- Ти що! Як я можу! Просто, нічого не міняється. Ти й в університеті такою була! – чоловік засміявся, намагаючись згладити незручний момент.

- Це точно! Бідолашний професор не знав, куди від тебе дітися! – його слова хтось підтримав і компанія людей вибухнула дружнім сміхом.

          Всі реготали, щось перешіптувалися між собою, вдарялися келихами з випивкою, створюючи святкову атмосферу. Та лише Саран відчувала себе не в своїй тарілці, мов сторонній елемент у цій безтурботній метушні. Її діймали ті самі думки, що не давали спокою вже довгий час. Вона боялася помилитися. Ввести себе в оману. Боялася помилитися в Алані. І хоч він їй зізнався в своїй симпатії, вона все рівно відчувала якусь підлість, неначе тінь сумніву повзла за нею. А сьогодні поведінка чоловіка змусила її ще більше замешкатися, зануритися у вир власних переживань.

         З її думок, що затягували, мов болото, вихопили голосні слова друзів, що були, як грім у ясну годину, розсікаючи повітря.

- Професор прийшов! Посуньтесь місцем!

- Промовка про вовка. – збуджені голоси змусили дівочу голову повернути в сторону чоловіка, що стояв і без сорому випалював її своїм пронизливим поглядом. Це змусило Саран висваритись собі під ніс. Її серце знову заколотилося мов скажене.

- Професоре, сідайте сюди.

- З вашого дозволу, я сяду сюди. -  голос Алана прозвучав впевнено і спокійно.

          Чоловік попрямував на порожнє місце, що було навпроти Саран. Дівчина не піднімала очей, її погляд був прикутий до столу. Вона вже лихоманково продумувала план втечі, як раптом, коли щось придумала, несподівано зустрілася з очима навпроти. Її погляд зіткнувся з його і всі слова, які вона підготувала на момент втечі, наче стерлися ластиком з дошки її пам'яті. Вона відчула, як її щоки знову спалахнули, а серце забилося ще сильніше.

- Ооооо! - молоді люди скандували ходу Алана, ніби натякали йому, що він обрав правильний варіант, додаючи моменту ще більшої напруги.

- Радий бачити своїх студентів. Дякую, що запросили. - Алан посміхнувся. Його погляд ковзнув по Саран, затримавшись на мить.

- А ми як раді! Стільки років пройшло. Ви були одним з наших найкращих викладачів! - вигукнув хтось з ентузіазмом.

- Це так! Це, дійсно, так! - голоси перегукувались, створюючи хор захоплення.

- Дуже шкода, що ви не були з нами до кінця. Я до останнього сподівався, що хоча б на випускний приїдете.

- Це точно! - підтримали інші.

- Я настільки за вами скучила і так хотіла побачити, що декілька разів ви мені ввижалися в натовпі... А ще, один чоловік був так схожим на вас, що я ледь на випускному вечорі не підійшла до нього. Ви уявляєте, що значили для мене?! - одна дівчина жалісливо голосила, театрально прикладаючи руку до серця, але не зронила навіть скупої сльози.