Розділ 20

         - О, Саран прийшла!

         Дівчина зайшла у гучний бар. Приміщення гуло, як вулик. Побачивши знайомі обличчя, вона підійшла до них та сіла за стіл.

        - Всім привіт!

      - Мені тут одна пташка на вухо нацвірінькала, що ти працюєш з професором Аланом.

        - Працюєш з ним і нам про це не сказала?

        - Немає чого розповідати.

     Саран була в центрі уваги здивованих очей, що вичікували будь-якої інформації, аби підживити свої фантазії.

       - Е ні, подруго. Як це нічого немає розповісти. Лише сама постать професора чого варта. А тут ціла співпраця. Це щось глобальніше за відносини між професором та студенткою.

         - Що ти верзеш? Які відносини? – дівчина вигукнула так, ніби її зловили на гарячому.

         - Відносини як партнерів.

       -  Ми з ним конкуренти.

         - Я чув, що він захищає інтереси великої шишки. І є за сумісництвом його кращим другом. А ти захищаєш інтереси дружини тієї шишки.

        - Ти все правильно чув. Я здивована, що факти не зіпсовані.

        - І я чув, що ти б’єшся за цю жінку, як горобець об кватирку. Відстоюєш права цієї жінки як Жанна д'Арк.

        - Чомусь з твоїх вуст це лунає ніби насмішка.

         - Ти що! Як я можу. Просто, нічого не міняється. Ти й в університеті такою була.

        - Це точно! Бідолашний професор не знав куди від тебе дітися!

           Зал заливався сміхом від компанії, що часто засідала тут великою купою людей. Всі реготали, щось перешіптувалися між собою,  вдарялися келихами пійла. Одна Саран відчувала себе не в своїй тарілці. Її діймали ті самі думки. Вона боялася помилитися. Ввести себе в оману. Боялася помилитися в Алані. І хоч він їй зізнався в своїй симпатії,  вона все рівно відчувала якусь підлість. А сьогодні,  поведінка чоловіка змусила її ще більше замешкатись.

         З її думок вихопили голосні слова  друзів, що були як грім у ясну годину.

        - Професор прийшов! Посуньтесь місцем.   

         - Промовка про вовка. – Саран висварилася собі під ніс.

        - Професоре, сідайте сюди.

         - З вашого дозволу, я сяду сюди.

         Алан попрямував на порожнє місце, що було навпроти Саран. Дівчина не піднімала очей. Вона вже думала про план втечі. А коли щось придумала, то несподівано зустрілася з очима навпроти. Всі слова, які вона підготовила на момент відходу стерлися ластиком.

         - Ооооо! – молоді люди скандували ходу Алана, ніби натякали йому, що він обрав правильний варіант.

      - Радий бачити своїх студентів. Дякую, що запросили.

        - А ми як раді! Стільки років пройшло. Ви були одним з наших найкращих викладачів.

        - Це так! Це, дійсно, так! – голоси перегукувались.

       -  Дуже шкода, що ви не були з нами до кінця. Я до останнього сподівався, що хоча б на випускний приїдете.

       - Це точно!

       -  Я настільки за вами скучила і хотіла побачити, що декілька разів ви мені ввижалися в натовпі... А ще. Один чоловік був так схожим на вас, що я ледь не підійшла до нього на випускному. Ви уявляєте,  що значили для мене? – одна дівчина жалісливо голосила, але не зронила навіть скупої сльози.

       -  Мені шкода,  що я пішов не попрощавшись.

       -   Та годі вже про сумне! Ви приїхали назавжди? Чи їдете назад в штати?

        - Поки, планую залишитися.

       - Напевно, там більше перспектив.

        - Так. Але тут рідні місця. Тут серце знаходить спокій.

       -  І то правда. Де я тільки не був, але душа все рівно тяжіє до цього містечка.

       -  А ви? Як склалися ваші долі? – Алан перевів розмову на колишніх студентів.

            Кожен по черзі розповідав про власне життя та здобутки. Хтось говорив про свою сім’ю, дітей, справи та про те, що на його думку зробило його тим, ким він є на даний час.

        - Бачу, ви всі на своєму місці.

       -  Це точно!

       -  Що ж ви, професоре, не привезли з собою іноземної дружини? Як не як четвертий десяток пішов. Невже, вам не хочеться своїх дітей?

      -  Та, якось не задалося. Хочеться дружину з своїх країв. Вона більше мене зможе зрозуміти.

      -  Ви помиляєтесь. Кохання немає кордонів.

     -  Кому як.

      -  То може, ви вже маєте когось на прикметі?

        Алан нічого не відповів, він тільки подивився на Саран, що підперши однією рукою свою голову, ніби лазером свирлила напівпорожній стакан.

         - Професоре, давайте вип’ємо за цю знакову зустріч.

        - Я за кермом.