Розділ 13

- Ну що там? – спокійний голос Нейтана Скота спинив біснуючу ходу Алана, що мала на меті змітати все, що потрапить йому до рук.

- Ти! Я просив тебе стриматись від подібних ситуацій! Ти розумієш, що ми й без цього в глухому куті?

       Алан нервово намотував круги по кімнаті. Чоловіка корило почуття провини. Це був їх з Саран перший поцілунок і усвідомлення цього, вселяло в чоловіка відчуття ненависті до самого себе.

- Ось тут знаходиться компромат, що зможе глибше тебе закопати! - чоловік тримав в руках маленький квадратний пластик.

- Ця адвокатка з кожним днем мене дивує. 

       На відміну від Алана, голос Нейтана був спокійним та втішеним. Чоловік, розкинувшись на дивані, смакував гіркий напій. 

- Вона виконує свою роботу.

- Ти теж.

- Мені довелося вчинити по-скотськи. - Алан не вщухав. Його дратував  власний вчинок та спокій товариша. Всередині нього зароджувалося відчуття, ніби він був для Нейтана персональною лялькою.

- Я тобі за це плачу.

- Ти мені платиш за юридичні послуги, які я тобі надаю… Я не погоджувався прибирати за тобою різне лайно. Якщо ти знову щось вткнеш, будеш шукати собі іншого адвоката.

- Добре. Не гнівайся... Так що ти зробив, щоб дістати цю флешку?

- Яка різниця? Що тобі дасть ця інформація?

- Ти її приспав? Чи незаконно вломився в її квартиру? – в очах Нейтана гуляли смішинки. І на перший погляд, могло б здатися, що чоловік отримує неабияку насолоду від ситуації.

       Вся його постать кричуще випромінювала задоволення від самого себе. Нейтана не хвилював бентежний стан Алана, його цікавило зовсім інше.

- Тобі смішно?

- Трішки є. Ти просто такий збуджений, що мені від цього весело.

- Я все життя за тобою вигрібав. Досить.

- Ти ж мій товариш. На те й ми друзі, щоб витягувати один одного з лайна.

- Щось не пригадаю, коли це ти мене з чогось подібного витягував?

- Це справді так... але хто ж тобі винний, що ти живеш нудно.

- Не нудно,  а по закону. Не на всі гроші світу, як дехто.

- Будь в моїй компанії адвокатом і будеш жити на широку ногу. Знайдемо тобі якусь красуню…

- Мені й так добре. Великих статків мені не потрібно. – розуміючи, що слова Нейтана ще сильніше його гнітять, Алан вирішив перебити безглузду балачку. 

- Думаєш лишитися? Чи летиш назад?

- Я залишаюся. Вже час пустити коріння. Досить жити холостяцьким життям.

- Маєш когось на прикметі?

- Ти про що?

- Ну, як це про що? З ким коріння маєш пускати? – в очах Нейтана Скота заблищали іскринки цікавості.

- Маю.

- Ну нічого собі. Тільки приїхав, а вже маєш жінку. Це випадково не та дівчина, що змусила тебе звідси втікати? Як не як, вона є причиною твого успіху. Якби не вона, той контракт лежав би досі на полиці. А ти досі був би викладачем в університеті і жив би ще на менші кошти. То це вона?

- Вона.

- І що? Вона досі не вийшла заміж?

- На щастя, ще не вийшла. 

- Ви вже зустрічалися? – Алан кивнув головою. – Ну нічого собі! І що? Вона згодилася бути з тобою?

- Не все так швидко. Потрібен час. Я не хочу як ти, - через декілька років винаймати адвоката, щоб він нас справедливо розлучив. Потрібно звикнути один до одного. Зрозуміти, чи ми підходимо один одному. 

- Значить вона тобі відмовила.

- Не відмовила... Але й близько не підпускає.

- Значить, набиває собі ціну?

- Вона не з таких... Просто, я її образив. І вона має повне право так себе вести.

- І хто ж вона така?

- Якось познайомлю. Ще не час.