Розділ 12

- Джозефе, ти неймовірний. Світлини – це саме те, що мені потрібно. – дівчина від радості не знала що й робити. В пориві щастя, вона обійняла молодого хлопця, але вчасно схаменулася. – Пробач. 

- Радий допомогти, леді-бос.

- Слухай, в тебе немає людини, котра розуміється на інформаційних технологіях? - її очі прискіпливо так вдивлялися в обличчя молодика, що той від подиву трішки розгубився. 

- Якщо потрібно, то я знайду.

- Чудово. Я знала, що на тебе можна понадіятись. 

        Задоволена дівчина всілася на ліжко та продовжила передивлятися світлини. Їй не потрібно було пояснювати молодику своє прохання,  адже він точно знав, що це для чогось грандіозного. 

     Чоловік добре знав методи роботи молодої адвокатки і завжди намагався самостійно розгадати кожен її крок, тому ніколи не задавав їй зайвих питань. 

- Мені подобається, що ти повернулася в сімейну справу.

- Я не повернулася. Лише одна справа і все... – дівчина дивилася світлини, але з-під лоба відповіла. - Просто, в цій історії є те, що мене неабияк зацікавило.

- Очевидно, це щось ... – в двері будинку хтось постукав і розмова перервалася.  – Ти когось чекаєш? - парубок здивовано сверлив сполохану жіночу постать.

- Ні. Зараз гляну... – дівчина стояла на місці як вкопана. У вічку дверей стояв Алан. – Що він тут робить?

- Хто?

- Ховайся негайно. Це адвокат нашого конкурента. – пошепки мовила Саран і руками штовхала молодика куди очі бачили.

- Що? А він що тут робить?

- Якось розповім... хутчіш залазь в шкаф.  – Саран впхнула молодика у відкриті двері меблів і по дорозі до вхідних дверей замела його сліди.

- Адвокате, що ви тут робите? – окрім цих слів, Саран більше нічого не змогла сказати. 

        Алан накинувся на неї з поцілунком, у відповідь, не зронивши жодного слова.

        Його натиск був таким нестримним, такою могутньою хвилею, що вона, бідолашна, не мала іншого вибору, окрім як піддатися.

        Їхні тіла злилися воєдино, немов дві розбурхані річки, що стрімко несуть свої води, змітаючи все на своєму шляху.

       Це був не просто танець, а божевільний вихор, який захопив їх обох. Вони не знали, куди приведе їх ця шалена течія, але й не могли відірватися одне від одного.

       Їхній поцілунок став рушійною силою, що панувала у затишній жіночій квартирі, наповнюючи кожен куточок її стін шаленою, нестримною енергією.

       Це було не просто бажання, а справжня пожежа, яка спалила всі сумніви та страхи, залишивши лише чисту, неприборкану пристрасть.

- Пане Алане, що з вами коїться? – дівчина відпихнула чоловіка руками, але той знову притягнув її до себе і продовжив поцілунок.

- Лишенько... припиніть! – цього разу Саран була невблаганною, вона щосили штовхнула Алана, що він ледь не впав, але втримався за тумбочку.

       Він злякано дивився на Саран, ніби сам не розумів що коїв.

- Пробач, я не мав цього робити. Я не знаю що на мене найшло.  – чоловік пішов геть, прискіпливо кинувши дівчині захмелений погляд.

            Саран приходила до тями. 

- Що тут в біса коїться? – почувши німу тишу, молодий хлопець виліз з шафи. На його обличчі красувалося непорозуміння. Саран продовжувала стояти як заворожена, торкаючись пальцями своїх губ,  що нили від натиску.

- Агов! Ти чуєш мене? – молодик помахав перед її очима своїми руками, але жінка досі жила в своїх здогадках.

- Я знаю, що коїться.

- Мій фотоапарат! Щоб його лиха година спіткала! – молодик з жахом підняв з підлоги камеру.

- Я куплю тобі новий.

- Але ж світлини... І карти пам’яті немає.

- Як немає? – дівчина кинула погляд на місце, де повинна бути карта. Там було пусто. - Поглянь, може десь випала.

      Хлопець повзав по землі. Шукав всюди. Проводив руками під полицями та тумбочками, але нічого не знаходив.

- Не шукай... то ось чому ти приходив? – дівчина зложувала у своїй голові всі факти і здавалося пазл став на своє місце.

- Що? Що ти там бубниш під ніс?

- Нічого. Не шукай. Він її забрав.

- Що? Але, звідки він дізнався про світлини? Він за тобою стежив?

- Поки не знаю. Але він почав діяти. І діє він грубо.

- Почав діяти? В які ігри ти з ним граєш? - в погляді молодого парубка було видно певне нерозуміння, але Саран не надала цьому значення. 

- Ніякі. Не бери в голову.

- В нас вкрали світлини. Через день в тебе суд. Що ти будеш робити? - він панікував так, ніби скоро настане кінець світу. 

  - Я щось вигадаю. Ти ж пам’ятаєш? Мені потрібен програміст. 

         На відміну від Джозефа, Саран була спокійною.