Розділ 7

        Сімейство Скотів, немов розбурхана зграя, зчинивши шквал обурення, вихором полишило залу засідань. За ними залишилася тиша, густа й напружена, в якій Саран та Алан опинилися сам на сам. Коли ж останній відгомін їхніх голосів розчинився в повітрі, чоловік, мов тінь, наблизився до дівчини й опустився поруч, зачепивши край столу.

  Саран, боячись видати свою бентежність, що бушувала всередині, почала поспішно складати речі в робочу сумку. Від його присутності, що була немов розпечене вугілля біля її шкіри, її руки й усе тіло охопило нестримне тремтіння. Чоловік нависав над нею, наче важка, загрозлива тінь, що віщувала щось неминуче.

- Я радий тебе бачити... знову. - його голос оповив її,  мов м'який ранковий туман. Алан заглянув у її очі і в тому ніжному погляді Саран відчула, як розгубленість остаточно забирає її в полон.

- І я... професоре. - її відповідь була ледь чутним тремтячим зітханням.

- Тут поблизу є кав'ярня. Кажуть, зовсім недавно відкрили... Не хочеш кави? - пропозиція прозвучала легко, але в ній відчувалася глибока надія.

- Ми з вами на протилежних берегах. Думаю, нам не варто перетинати цю межу. - Саран намагалася поставити стіну між ними, але слова ламалися на її губах.

- Ми просто вип'ємо кави. Нічого більше... звісно, якщо нам цього буде достатньо. - Алан говорив обережно, мов крок за кроком затягував її в пастку. Його теплий та невідривний погляд мовчазно обволікав її, мов сонячне проміння.

      Від цих непрямих, але таких відчутних натяків, Саран відчула, як гарячий рум'янець заливає її обличчя, а тіло починає тремтіти від моторошного остраху.

- Нам цього буде достатньо! - її голос, розбитий на мільйон уламків, видавав її з головою.

- Ти так і не навчилася відділяти серце від розуму?

- А ви?

-  ...

        В його очах, сповнених болючого нерозуміння, вона побачила власне відображення і на мить їй стало його шкода, але опанувавши себе і не давши своїм емоціям взяти верх, Саран продовжила говорити, витримуючи в своєму голосі холодність.

- Я говорю про те, що ви звільнилися з університету одразу після мого зізнання... Так по-дитячому, — голос Саран пролунав з легкою, але відчутною ноткою осуду.

-  А що було б, якби я залишився?

- Не знаю… щоб побачити це, потрібно було залишитися.

         Запакувавши останні речі, Саран повільно підвелася на ноги. Вона щосили намагалася відвести погляд, але її очі, немов зачаровані, тягнулися до блакиті чоловічих очей.

         Вона дивилася на нього з невимовним благанням і від цього їй ставало ще гірше. Вона відчувала, як її тіло мліло під його поглядом. У ньому було стільки ніжності, що навіть уся ніжність світу здалася б мізерною у порівнянні з тим, що випромінювали його очі.

 То, що? Підемо на каву?

- Ви не боїтеся, що я знову залицятимусь до вас? Зізнаюсь в почуттях… Як не як, ви були моїм першим коханням.

-  ....

- О, лишенько. Та я жартую. Ви аж зблідли. - побачивши розгублене обличчя Алана, дівчина поспішила владнати ситуацію. - Насправді, у мене запланована інша зустріч. Тим паче,  вам необхідно заспокоїти свого клієнта. Надто він у вас буйний.

       Саран попрямувала до виходу, але біля дверей зупинилася та повернулася обличчям до Алана. Він ще досі стояв замріяним. Ніби його думки були за межами цих стін.

-  Ви ж не подумайте втекти знову, бо ваш товариш не виживе. Навряд чи він знайде собі кращого за вас спеціаліста. Адже я з нього збираються вибити все лайно і... звісно гроші. - дівчина дзвінко засміялася та розчинилася в просторі.