Розділ 3

          Була вже майже одинадцята година вечора. І попри те, що Саран не хотіла йти на традиційні посиденьки з друзями, зараз вона стояла перед дверима того самого закладу, де вони часто зустрічалися після важкого робочого тижня.

         Дівчина мала пригнічений стан і зовсім не мала настрою. Ніби її тіло покинула власна душа.

         Розмова з тією жінкою ніби обнулила її життя та загнала в куток бувших спогадів, що змушували боліти старі затягнуті зранення.

         Перед її очима стояв Алан. Його пронизливий погляд, що поставав в її пам'яті, змушував дівчину вкриватися сирітками, відчувати до нього злість, провину за його швидке зникнення та сором за власні незрілі почуття, про які вона йому розповіла.

         Все зібралося до купи та висмоктало залишок сил, які дівчина залишила на розмови з університетськими друзями.

         - Ну нарешті! Де ти ходиш? Ми вже йдемо по третьому колу.

       Молода дівчина, що сиділа з краю стола, потягнула Саран за руку і та сіла поруч з нею. Вже сидячи за столом, вона позбулася свого пальто та сумки.

         - Затрималася на роботі.

         - Робота не вовк, в ліс не втече. Тим паче,  ти працюєш на себе, але робиш більше, аніж ми разом взяті. Хоча, ми працюємо по найму. Якщо так розмірковувати, ти не яскравий приклад для наслідування.

         - Якби я працювала від дзвінка до дзвінка – я б не мала того, що маю зараз. - відповідала Саран. Дівчині було звично чути подібні повчання від власних друзів, тому це ніяк її не пригнічувало. 

         - Яке тоді життя, коли ти пропадаєш в своєму офісі цілими днями і ночами? - до розмови приєдналася одна з дівчат, що сиділа поруч.

          - Твоє життя не краще. - Саран із задоволенням відбивалася. Вона ніколи не відчувала себе особливою і тому намагалася показати сторону тієї медалі, яку її друзі не бачили чи не хотіли бачити.

          - Я хоча б знаю,  що мої сили того вартують. На роботі я не роблю лишнього і тому не маю такого навантаження. В кінці місяця я маю стабільну зарплатню і мене все влаштовує.

          - Ти збираєшся виходити заміж. А якщо будуть діти? Ти повинна дивитися в майбутнє... до речі, що там Дік? - останні слова, Саран говорила пошепки. Щоб їх розмову нікому не було чутно, вона злегка нахилилася до подруги. 

           - Я випадково знайшла обручку в його піджаку. Думаю, на днях на ось цьому пальці буде виблискувати діамант... правда невеликий, але такий жаданий. – дівчина умиротворенно зложила руки до купи та піднесла до своїх губ, при цьому закривши очі так, ніби зараз прийшов час для молитви. 

            - Щаслива ти людина. Це потрібно відсвяткувати.

    Саран потягнулася до келиха, де вже червоніло пахуче пійло. Вони притулили келихи один до одного і в унісон випили їх вміст.

            - Доречі, моя мама сьогодні бачила професора Річена... – перервавши процес пиття, дівчина знову почала пліткувати. - Ну, того який своєю появою в університеті зводив з розуму кожну студентку.

                 - І ти туди ж. - Саран закотила очі та невдоволено фиркнула собі під ніс. Всі знали, що вона наче недолюблювала професора і тому була змушена грати цю роль до кінця, адже сказати всім правду - це вистріл собі в ногу. 

        - Пам’ятаєш його? Він завжди до тебе прискіпувався... О, він чудово піджарював тобі мізки. І як бачиш, не даремно. Ти тепер поважна персона в нашому містечку.

            - Ой, годі тобі. Те, що я стала такою – не його старання.

        Саран було не по собі. Їй приходилося брехати, приховуюючи справжні почуття до Алана. Вона була таємною зіркою їхніх пліток та насмішок. Адже була тією першокурсницею, яка відкрила серце викладачу. Ці чутки загнали її в глухий кут, з якого вона досі не могла вийти бо дуже вже соромилася.

             - Потрібно якось його запросити на наші посиденьки. Як не як, пройшло аж цілих десять років. Цікаво, як його життя. Напевно, одружився і має дітей... Даю гарантію, в нього красива дружина та миловидні діти з великими очима. 

         Подруга натхненно говорила, а Саран ці слова тільки сердили. Вона відчула дух суперництва з уявною дружиною Алана і в ній з'явилося непереборне відчуття власної неперевешенності. Вона гадала, що лише вона йому підходила і лише з нею, в нього могли бути такі красиві діти. 

            - Чому це так тебе цікавить? Ти, без п’яти хвилин заміжня, а зазіхаєш на чужого чоловіка. Він твоє таємне кохання? – Саран нагримала на язикату подругу.

            - Так! Скажи мені, хто в нього не був закоханий? Привабливий чоловік з атлетичним тілом. Володар гострого розуму. Начитаний. Обізнаний...

            - Годі вже!

            - Чому ти сердишся?

            - Не хочу нічого про нього чути. Тим паче,  ми виросли і зовсім не ті, якими були раніше. Що було в минулому  - залишилося в минулому.

            - Ти гніваєшся, бо він до тебе прискіпливо ставився? Не варто... Ти ж сама знаєш, що якась дівчина з університету зізналася йому в коханні і він їй відмовив... - дівчина зітхнула та продовжила. - Бідолашне дівча. Тому ти не одна така. Принаймні, вас було двоє. Ви обоє не прийшлися йому до смаку.