Розділ 3

        Стрілки годинника невблаганно наближалися до одинадцятої вечора. І хоч зранку Саран відкидала думку про зустріч з друзями, зараз вона стояла на порозі їхнього звичного місця зустрічі, де повітря завжди було насичене сміхом та невимушеними розмовами, що змивали втому робочих буднів.

        Бар у центрі міста, за кілька хвилин від її офісу, вабив затишком і обіцянкою смачних страв та вишуканих вин з усього світу.

         Сьогодні дівчина була в полоні меланхолії, не маючи жодного бажання кудись іти. Її тендітне тіло ніби знесилилось.

         Слова тієї жінки відкинули її в минуле, змушуючи знову переживати біль загоєних ран.

      Перед її очима стояв Алан. Його пронизливий погляд, що поставав в її пам'яті, змушував дівчину вкриватися сирітками, відчувати до нього злість та провину за його швидке зникнення.  Їй було соромно за власні незрілі почуття, про які вона йому розповіла.

         Все це зібралося до купи та висмоктало залишок сил, які дівчина залишила на розмови з університетськими друзями.

     Коли вона зайшла всередину, в кожному куточку бару вирувало життя. Навкруги було чутно радісні голоси компаній. Побачивши знайомі обличчя, Саран рушила в їхньому напрямку. Дорогою до їхнього столика вона докладала зусиль, щоб витіснити з себе важкий настрій і налаштуватися на позитивну хвилю.

          - Ну нарешті! Де ти пропадала? Ми вже по третьому колу пішли. - з награною докорою вигукнула молода дівчина з краю столу, хапаючи Саран за руку й тягнучи її на вільне місце поруч.

     Скинувши пальто та сумку, Саран нарешті відчула фізичне полегшення, але внутрішня напруга її не відпускала.

          - Вибачте, затрималася. Робочі моменти. - винувато посміхнулася вона, намагаючись приховати втому.

         - Робота не вовк, а ти не кінь. – філософськи зауважила подруга.  - Ти ж там як білка в колесі крутишся, хоч і на себе працюєш. Наш офісний планктон так не впрягається. Ти для нас швидше антиприклад.

         - Зате цей «антиприклад» дозволяє собі жити так, як хоче. - з м'якою посмішкою відповіла Саран. Вона вже звикла до цих добродушних жартів.

         -  І хіба це життя - пропадати в чотирьох стінах? - поцікавилася ще одна подруга.

         -  А хіба ваше - ідеальне? - з усмішкою відбилася Саран.

        Вона не вважала своє життя бездоганним, але цінувала те чого досягла і хотіла, щоб подруги це розуміли.

      - Принаймні я впевнена, що мої зусилля не марні. На роботі я не перенапружуюсь, тому й не відчуваю виснаження. Стабільна зарплата наприкінці місяця мене цілком задовольняє.

          - Ти ж збираєшся заміж! А діти? Про майбутнє треба думати... Доречі, як там Дік? — прошепотіла Саран, нахиляючись ближче до подруги, щоб їх не почули.

          - У його піджаку випадково знайшла обручку. Думаю, днями на цьому пальці засяє діамант... хай і невеликий, але такий омріяний! — дівчина зі спокійним виразом обличчя склала руки разом і піднесла до губ, заплющивши очі, ніби готуючись до молитви.

          - Ну нічого собі!

          - Ні-ні-ні, Саран. Все собі! Все собі!

          - Це неодмінно потрібно відмити!

        Саран простягла руку до келиха, де вже виблискувала насиченим рубіном ароматна рідина. Їхні келихи тихо здзвеніли в повітрі і подруги синхронно зробили ковток.

         - Між іншим, моя мама сьогодні зустріла професора Річена... — відірвавшись від келиха, подруга знову поринула в плітки.

        Побачивши здивоване обличчя Саран, вона зрозуміла, що та не впізнала імені.

         - Ну ж бо... той самий, чия поява в університеті змушувала серце кожної студентки битися частіше. Той, чиє ім'я не сходило з вуст жодної з нас...

            - Знову ти за своє. - Саран демонстративно закотила очі, ледь чутно фиркнувши собі під ніс від роздратування. Вона хотіла припинити нескінченний потік пустих балачок подруги, але та у відповідь розреготалася на все приміщення бару.

        В очах своїх одногрупників Саран мала стійку репутацію затятої противниці професора. І тепер вона була змушена дотримуватися цієї ролі до кінця, адже зізнатися в протилежному означало б підірвати власний авторитет.

          - Пам’ятаєш, як він тебе діставав? — подруга не вгамовувалася, її сміх бринів глузуванням. — Ох, він майстерно виносив тобі мозок! І як бачиш, не безрезультатно. Тепер ти – важлива персона в нашому місті.

           - Та перестань вже! Мої досягнення – це не його заслуга.

       Саран було не по собі. Їй приходилося брехати, приховуюючи справжні почуття до Алана.

       Вона завжди була таємною зіркою їхніх пліток та насмішок. Адже це вона була тією першокурсницею, що відкрила викладачу своє серце. 

      Чутки заганяли її в глухий кут, з якого вона досі не могла вийти, бо дуже вже соромилася.

        -  Треба неодмінно запросити його на нашу зустріч. Уявляєш, минуло вже цілих десять років! Цікаво, як склалося його життя? Мабуть, він давно одружений і виховує дітей... Впевнена, у нього чарівна дружина та янгольскі дітки з великими, допитливими очима.