Розділ 2

           Алан Річен опирався бажанню повернутися на батьківщину, хоча невидимі нитки вперто тягнули його до рідної землі.

          Стрімка кар'єра в Штатах затьмарила світлі спогади дитинства та запаморочливий її злет заступив собою теплі образи батьківської оселі.

      В чужій країні він мав надійний ґрунт під ногами та звичний комфорт. А згадка про рідне містечко була мов далекий сон, меланхолійний відгомін минулого, що розчинився в часі.

         Проте невідкладне прохання друга дитинства змусило відмовитися від усього запланованого. Він ніколи б не повірив, що колись стане свідком розпаду тієї самої сім'ї, на чиєму весіллі колись був щасливим шафером. А тепер доля змушувала його стати адвокатом однієї з сторін.

          Рідна земля прийняла Алана в свої обійми і тіло відгукнулося незвичайним відчуттям. У грудях зароджувалося хвилююче тремтіння, передвіщаючи початок чогось важливого, наче це повернення додому відкривало двері в незвідане майбутнє.

          Абсурдність цих думок викликала в Алана легку, майже зверхню посмішку. Він навіть не розглядав можливості тут залишатися.

          Завершивши формальності, чоловік вийшов з будівлі аеропорту і жадібно вдихнув п'янке повітря рідної землі. Знайомий аромат миттєво заповнив його легені. Озирнувшись навколо, він відчув, що час тут не владний – усе залишилося незмінним, стираючи роки його відсутності.

         Його погляд ковзнув парковкою та зупинився на знайомому автомобілі, біля якого стояв знайомий чоловік. Алан одразу впізнав цю кремезну статуру. Нейтан Скот купався в золотавих променях осіннього сонця і тягнув своє обличчя до них так, ніби вони були для нього єдиним джерелом енергії.

         Поважний чоловік, немов частина автомобіля, спокійно спирався на бампер. Його схрещені на грудях руки створювали враження цілковитої безтурботності.

          У його розслабленій позі читалася повна відсутність тривог. В очах очевидців Нейтан Скот був втіленням самої суті спокійного існування на цій землі.

         Неозброєним оком було видно, як він насолоджувався залишком тепла осіннього сонця і ні про що не переймався.

       Поява Алана миттєво розвіяла його безтурботність. Щойно Нейтан помітив знайому постать, його спокій як вітром здуло, і він рішуче рушив назустріч.

- Привіт, друже! – голос Нейтана Скота був грайливим.

- Ти просто сяєш... Не схоже, що ти переживаєш розлучення. - щиро здивувався Алан. - Радий тебе бачити.

      Чоловіки привіталися міцними рукостисканнями та дружніми поплескуваннями по плечах, ніби намагаючись цими простими жестами компенсувати роки розлуки, що минули з їхньої останньої зустрічі.

-  Усі подробиці в машині. - Нейтан нетерпляче повів Алана за собою. - Ти де зупинився? Готель?

- Ні, вирішив зупинитись в батьківському домі. Поїхали.

- Слухай, ти ж скільки років там не був... Можна було б хоч елементарне прибирання замовити. Там все ж пилом поросло.

- Все гаразд, Нейтане. Якось сам дам собі раду.

- Ну, добре... Але якщо щось – не вагайся, одразу телефонуй. Як не як, але в мене більше зв’язків.

        Алан віддав свою сумку Нейтану, а сам сів в машину.

        Поставивши сумку до багажника, чоловік за мить опинився на сидіні водія.  

- Уяви собі скільки ж років минуло! І якби не моє «щасливе» розлучення з Емілі, хтозна, коли б ти ще з'явився. - Нейтан, заводячи двигун, продовжував наспівувати щось радісне. Його піднесений настрій здавався майже нереальним для людини, яка щойно пережила розрив.

- Ти справді не схожий на чоловіка, який розлучається. - здивовано зауважив Алан. - Що ж сталося? Невже готовий ділити майно? Чи ви вже домовилися і мені не доведеться ламати голову? - у голосі чоловіка звучала явна іронія.

- Дзуськи їй! Ця пройдисвітка не отримає від мене ані копійки! Наполягатимемо на одноразовій виплаті – і край. Вона пальцем не поворухнула, щоб моя компанія досягла такого рівня. Хай дякує, що я такий великодушний і не залишаю її у розбитого корита. - усмішка миттєво злетіла з обличчя Нейтана, змінюючись холодною рішучістю. Алан завжди пам'ятав цей вираз. Коли справа доходила до грошей, Нейтан Скот ставав некерованим. Його скупість була відомою для всіх, хто хоч раз мав з ним справу.

- Ти серйозно вважаєш, що після одинадцяти років шлюбу та двох спільних дітей, Емілі може опинитися на вулиці? - в голосі Алана прозвучало глузливе обурення.

        Уважно вслуховуючись в слова Нейтана, Алан аж ніяк не був здивований. Він намагався з’ясувати справжні наміри, розуміючи, що проявів людяності від товариша чекати було марно.

- Вона мені зрадила.

- Що?! Якась нісенітниця! Не вірю. Емілі ж тебе обожнювала! Як вона могла... Ти впевнений? - Алан був приголомшений, його голос сповнювався сумнівом, адже інтонація Нейтана здавалася дивно відстороненою та сухою, ніби це була якась буденність, а не болюча зрада.

- Слухай, ти взагалі на чиєму боці? Ти її адвокат чи мій? – голос Нейтана був різким та роздратованим.

- Я просто хочу знати, як усе було насправді. Тільки так ми зможемо вибудувати правильну стратегію.