Розділ 1

        Вечірня м'якість сутінків безсоромно огортала маленьке містечко, занурюючи його в тишу. У прохолодному повітрі вже відчувалася рання осінь.

         Сонце, що мить тому палало яскравим багаттям барв, неквапливо опускалося за обрій, виткавши на спокійному небі ніжну симфонію рожевих, мандаринових та бузкових відтінків.

      Його прощальні, ледь тремтливі промені ще грали на верхівках жовтобагряних дерев та відбивалися примарним сяйвом від стін офісних будівель.

        Прохолодна вечірня вуаль огортала повітря, наповнюючи кожен закуток вологою свіжістю, що пахла оновленою землею, яка виблискувала краплями нещодавнього дощу.

         Приглушені звуки міста ставали дедалі тихішими. Вулиці поступово порожніли, втрачаючи жвавий рух машин та гомін перехожих.

          Маленьке містечко м'яко тонуло у вечірній темряві, крок за кроком віддаючись нічному спокою.

        Все навкруги кричало про спокійне завершення денної метушні. Лише крихітне світло настільної лампи в стилі бохо вперто боролося з нічною млістю, намагаючись зберегти бадьорість тендітної жіночої постаті, що губилася за масивним робочим столом серед хаотичних паперових веж.

         При штучному світлі кімнати, ця постать вимальовувалася м’якими, розмитими контурами, ніби її створили самі сутінки, обволікаючи її м'якою невагомістю.

         Легкі тіні, мов ніжні дотики, ковзали її вигинами, акцентуючи плавні лінії плечей та спини, що ледь проступали крізь серпанок напівтемряви, огортаючи її таємничою м'якістю.

       Мов темний оксамит, її волосся поглинало залишки світла, відбиваючи його ледь помітними іскорками. Кілька розпущених пасм трепетно торкалися шиї, оголюючи її беззахисність та підсилюючи враження витонченої вразливості.

          Саран випромінювала непохитність. Здавалося, її внутрішня тиша органічно перепліталася з задумливою атмосферою кімнати, ніби її присутність була її природним продовженням.

            Її присутність насичувала простір ледь відчутним чарами і вона сприймалася як ефемерна гостя з іншого світу, випадково затримавшись у полоні вечірньої імли.

            Жіночі очі з поглибленою цікавістю досліджували клаптик паперу, що вона тримала перед собою, немовби відгороджуючись від наполегливих вечірніх закликів до відпочинку, які майже благали її зупинитися.

           Молода адвокатка незмінно затримувалася у своєму кабінеті до глибокої ночі і лише з відчутною сонливістю покидала офісну будівлю.

             У світі білих комірців, де панувала рутина, Саран була справжньою нонконформісткою – її рання поява та пізній відхід з роботи, вирізняли її з-поміж інших.

            Охоронці завжди проводжали її теплими усмішками та доброзичливими вигуками, намагаючись підтримати її молодий запал.

           Їхні підбадьорливі вигуки несли в собі відтінок ностальгії за власною юністю і вони охоче ділилися історіями про свої молоді роки, сповнені сили та ентузіазму, бачачи в ній відблиск себе колишніх.        

          Саран охоче відгукувалася на будь-яку розмову, що не потребувала напруги і її сміх лунав у відповідь без жодних вагань. В цю мить, рідкісні моменти внутрішнього дискомфорту швидко минали, адже ці прості бесіди були для неї справжньою розрадою, м'яким заспокійливим після важкого тягаря робочого дня.

          Наближаючись до кімнатки охоронця, Саран вже відчувала знайомий присмак завченої розмови, що викликав легку посмішку на її обличчі. І хоч вона й намагалася зберегти серйозність, думки про майбутній діалог неминуче розтягували її губи в усмішці.

        Обличчя охоронця  теж заливала дружелюбна посмішка. Він стояв, невимушено спершись на турнікет, вже готовий підтримати втомлену дівчину теплим словом.

        - Пані адвокатко, чи незмінно завтра знову зустрічатимемо світанок разом? - з добродушною усмішкою запитав охоронець.

        - Пане, ви ж знаєте мою приказку: хто рано встає, тому Бог подає. - відказала Саран, ледь помітно усміхаючись та грайливо піднявши вказівний палець, ніби роблячи важливе зауваження.

         - Е ні... моя онука каже, що рано встає той, хто має за чоловіка бідняка. - хитро примружився охоронець у відповідь.

       - Ваша онука надзвичайно прониклива. - з усмішкою підтвердила Саран, зупиняючись біля столика, щоб розписатися в журналі та віддати ключ.

             - Авжеж...

         - Прошу вибачення. Чи не підкажете, де знайти адвокатку Саран Кісен? - майже благально вимовила жінка років сорока, погляд якої метушливо бігав навколо, обриваючи  на півслові розмову Саран з охоронцем.

          Було видно, що жінка була змучена до останньої межі, ніби щойно вона вирвалася з чиїхось чіпких лабет. Однак її дорогий костюм, бездоганно сидячи на на її тілі, вперто заявляв про її високий соціальний статус, контрастуючи з її розгубленим виглядом.

        Швидко зваживши ситуацію та відчуваючи виснаження, Саран кинула погляд на наручний годинник і відповіла стриманим, професійним тоном:

           - Прийомні години завершено. Будь ласка, зверніться завтра.

        - То ви і є та адвокатка? - жінка різко обернулася на голос Саран і пильно оглянула її з ніг до голови. Побачене викликало на її обличчі ледь помітну, майже зверхню посмішку.