ГЛАВА 25. ПЕРША ЗНАХІДКА

Сутеніло. Час було вертатися в табір.

Стів Белламі виліз на одну з величезних брил біля підніжжя крутого підйому на перевал, щоб іще раз осягнути поглядом східний берег бухти — довгу смужку піщаного пляжу, що біжить уздовж скелястого схилу, порослого лише рідкими кущами, які чіплялися за голе каміння.

Вище людського зросту схил був більш пологим, і на ньому зміг зібратися шар ґрунту достатній, щоб утримати на собі тонку ковдру дерну, вкритого травою і густим колючим чагарником, який ріс на острові всюди. Вдалині, на південному краї бухти, схил переходив в хаотичне нагромадження брил, які полого спускалися до води і тонули у хвилях, утворюючи вигнутий серпом кам'яний риф.

Десь там, серед цих тріщин і брил, запечатаний завалом, був прихований вхід у печеру, яка зберігала незліченні скарби...

Пішов лише другий тиждень, як Стів взявся за ретельне обстеження бухти, до цього облаштування табору займало дуже багато часу і сил, щоб серйозно займатися пошуками. За цей час він виміряв берег кроками і накреслив детальний план бухти, позначивши на ньому кожен валун і тріщину. Місця обвалів, на які слід було звернути особливу увагу, він зазначив окремо. З них він і планував почати свої пошуки...

У таборі на Стіва вже чекав Макгіллхам.

Вечеря, яку колоністи зазвичай влаштовували під навісом, біля викладеної кам’яної печі, майже закінчилася, і Ліндон нетерпляче совався на лавці, не в змозі дочекатися, доки розійдуться останні робітники.

— Я його знайшов!.. — нарешті, збуджено прошепотів він, присунувшись впритул до управляючого.

Очі хлопця блищали.

— Кого? — підняв голову від миски з бобами Белламі.

— Золото!!! — прошепотів готовий заволати про це на весь світ Ліндон.

Його просто розпирало від щастя, гордості, ентузіазму і всіх тих почуттів, які можуть переповнювати молодого геолога, якому в перші ж його дослідження так поталанило.

— На західному березі струмка, в алювіальних відкладеннях.

— У чому? — не зрозумів Белламі.

— Ну, в галечнику, неважливо! — махнув рукою Ліндон. — Головне — ми тепер знаємо, що ділянка, звідки його приносить течія, лежить вище. А це означає — десь просто у нас під носом!

Белламі спіймав себе на тому, що він трохи заздрить цьому молодому ірландцеві. Перед відправкою сюди йому показали лист капітана Дженкінса, в якому йшлося про самородне золото. Але така швидка знахідка свідчила або про неабияке везіння хлопця, або про те, що на цьому острові золото дійсно траплялося на кожному кроці.

— І багато знайшов? — намагаючись не видавати хвилювання, запитав Белламі.

— Поки тільки зерна, але це неважливо. Тепер головне — це знайти, звідки його приносить.

— Тобто, поки нам невідомо нічого, — констатував Белламі, — ані розміри самородного родовища, ані його природа, ані місце розташування. Може, воно жильне, і змиває його о-он звідти, — тицьнув він ложкою вгору, в бік крутої стіни голого хребта, під якою протікав струмок.

— Ну, звісно, може і так, — зніяковів Ліндон. — Значить, будемо перемивати русло і берегові відкладення. Течія тут слабка, не думаю, що його зносить в океан.

— Завтра підемо подивимось.

***

Струмок, що проклав собі звивисте русло крізь всю західну долину, брав початок недалеко від табору колоністів. Непомітним джерельцем він прокрадався між каменів до невеликого прозорого озерця, що виблискувало в оточенні валунів біля самого підніжжя обрушеного кратера. З озерця, більше схожого на неглибоку, приблизно по пояс людині, калюжу з чистим, вкритим галькою дном, струмок весело дзюрчав по каменям, вирушаючи в свою подорож до океану.

Перестрибнувши через неглибокий, промитий струмком рівчак, що перетинав спуск із табору в західну долину, Стів Белламі і Ліндон Макгіллхам попрямували вздовж русла.

Місцями густий чагарник підступав до самої води, утворюючи непрохідні хащі, і подорожанам доводилося перестрибувати з одного берега на інший чи переходити струмок по слизьких спинах відполірованих течією валунів. Так вони дісталися місця, яке Ліндон позначив, встромивши виламану гілку між лежачих на березі брил.

— Ось тут, — показав він пальцем на вільну від кущів і валунів прогалину біля пологого лівого  берега струмка.

Белламі озирнувся. Лівий берег був усіяний валунами і гравієм, що обсипалися з майже прямовисної стіни хребта, який поділяв острів на західну і східну долини. Правий берег в цьому місці був вкритий рідкими кущами, крізь які проглядала пласка рівнина, поросла густою травою з поодинокими деревцями.

— А чому вирішив пробу брати саме тут? — запитав він.

— Ну, тут відкладення типові для всього русла. Щоб брати проби із дна, треба спочатку звільнити його від валунів, а для цього потрібні помічники.

— Як гадаєш, його течією приносить чи воно тут зі схилу осипається? — запитав Белламі, обшарюючи поглядом крутий схил хребта в надії знайти хоча б якийсь натяк на жилу.

— Можливе і те, й інше, — відповів Макгіллхам. — Якщо навіть його приносить течією, то все одно десь вище по руслу його змиває в струмок зі схилу.