ГЛАВА 24. ПРИБУТТЯ

Два місяці потому

Рій мошкари докучливо кружляв під великим ковпаком абажура, що висів на веранді. Здавалося, що за межами окресленого ним кола світла простягається лише чорна, сповнена оглушливим дзижчанням порожнеча. Люди, що сиділи за столом, раз у раз ляскали себе по щоках і шиях, відмахуючись від докучливих москітів, які вже десятками плавали в соуснику і келихах з вином.

Організована з нагоди знайомства вечеря добігала кінця. Розмова не клеїлася...

Прибулі напередодні колоністи весь день займалися облаштуванням тимчасового наметового містечка, яке вони розбили за півмилі на північ від форту Моро, біля підніжжя напівзруйнованого кратера, на терасі, що вдавалася далеко вглиб острова. А ввечері, як і було домовлено, їхнє керівництво завітало в табір доктора для знайомства.

Це були звичайні дружні відвідини. Обом сторонам треба було якось уживатися на цьому маленькому клаптику суші.

Делегація гостей складалася з управляючого — Стіва Белламі — ладно скроєного англійця середніх років з блакитними очима і добродушною посмішкою на відкритому обличчі; священика-місіонера — Френсіса Грімсбі — суворого сухорлявого чоловіка в роках, з загостреним обличчям, бридливо підібраними губами і настороженим поглядом маленьких очей; ветеринара-зоотехніка — Джона Отвуда — вже немолодої, сутулої людини з посивілим волоссям і носом картоплею. Четвертим був молодий, трохи більше двадцяти років, ірландець середнього зросту, з круглою головою і відчайдушним виглядом, який відрекомендувався геологом. Ні імені його, ані прізвища з першого разу ніхто не запам'ятав.

В таборі, який весь день готувався до прийняття гостей, їх зустріли Моро, Шилов і Монтгомері. Амазонка і Млінг прислужували за столом і подавали страви. З такої нагоди вони були одягнені в старомодні вбрання з отороченими мереживом фартухами і здавалися схожими на персонажів з театральних вистав.

Після обміну привітаннями і новинами розмова зайшла в глухий кут. Всі були помітно напружені. Чи то гості занадто втомилися, чи то за столом було занадто тісно для сімох присутніх, чи то занадто докучала волога задуха тропічного вечора...

А може, обом сторонам було що приховувати?..

Поки Моро і управляючий дискутували про політику, решта відверто нудьгували. Після того управляючий взявся розповідати кумедні історії зі світського життя Лондона, але священик сидів з таким виглядом, що в його присутності будь-який хоч трохи пікантний жарт виглядав, як непристойність, а Моро відзначив, що деякі з цих історій він чув, ще живучи в Англії.

Нарешті застигла незручна пауза.

— Ну і задуха тут у вас, — розстебнув комір сорочки управляючий.

— Ну, тепер і у вас теж, — якось занадто розв'язно, не без зловтіхи реготнув Монтгомері.

Після пари келихів червоного вина із запасів Моро він став не в міру балакучим. А коли він затіяв з абсолютно тверезим священиком теософську суперечку з питання «чи є у тварин душа», Моро зазначив, що наступного разу їх треба буде розсадити по різні кути столу. Або посадити між ними Гурія, який весь вечір мовчав і непомітно зиркав на молодого геолога, який раз у раз кидав зацікавлені погляди на Амазонку, що прислужувала за столом.

Сподіваючись, що дим допоможе позбутися комашні, Моро послав за сигарами. Коли Млінг, як справжній дворецький, запропонував сигари спочатку гостям, потім по старшинству господарям. Всі із задоволенням закурили. Геолог теж потягнувся до коробки, але священик, якій сидів поруч, одразу ж напівголосно його відчитав, і хлопець, знітившись, ніяково прибрав руку.

Шилов від запропонованої сигари відмовився.

Густий ароматний дим розігнав мошкару, і люди, що сиділи під дахом веранди, полегшено зітхнули.

— Тож будете розводити на острові овець, містере Отвуд, — звернувся Моро до зоотехніка, скоріше для того, щоб перервати незручну тишу, ніж із щирої цікавості.

— Саме так, — відповів зоотехнік, який до цього не вимовив ані слова і лише зосереджено їв, поглинаючи одне блюдо за іншим. Він почав з напускним, як здалося Моро, ентузіазмом перераховувати вигоди цієї справи, наводячи в приклад Австралію. Причому доводи його звучали якось удавано і непереконливо.

— І в Комітеті у справах колоній порахували, що вартість трюму вовни окупить її транспортування через два океани... — так само, швидше констатував факт, ніж поставив запитання Моро.

Зоотехнік невизначено повів в повітрі виделкою.

— Скільки часу наразі займає подорож сюди з Англії? — запитав Моро управляючого.

— Ми йшли близько п'яти місяців, — відповів Белламі, вдаючи, що мружиться від диму. — Але через негоду ми майже два тижні протовклися в Форталезі, потім ще заходили в Вальпараїсо для завантаження чилійських овець. Нас супроводжував шлюп, який буде приписаний до острова, він встав там на ремонт. За моїми підрахунками, він має з'явитися тут за тиждень-другий.

— І де ж вигода? — поставив резонне запитання Моро.

— Ну, коли французи, врешті-решт, проведуть Панамський канал, шлях скоротиться вдвічі!

— Давайте спочатку дочекаємося, доки вони його проведуть, — посміхнувся Моро.

— А ви, перепрошую, не запам'ятав вашого імені, — звернувся він до молодого ірландця, — значить, геолог і плануєте займатися на острові дослідженнями.