ГЛАВА 23. ГЛУХА УЩЕЛИНА

— Ви багато разів супроводжували Монтгомері на Сірчане плато, тому з його мешканцями добре знайомі, — сказав Моро Гурію, коли вони пройшли повз хатини і, перетнувши струмок, повернули ліворуч. — Вони неагресивні, слухняні і працьовиті.

Монтгомері і Млінг йшли попереду. Орудуючи мачете, вони розчищали зарослу плющем і ліанами ледь помітну стежину на перевал.

— Але вам має бути відомо, що тут мешкають не всі мої створення, — вів далі Моро. — Деякі з них, здебільшого колишні хижаки, залишили Сірчане плато і перебралися в Глуху ущелину. Джоко і Ной розповідають, що вони продовжують вважати себе людьми, але Закону не дотримуються. І наші всюдисущі розвідники підтвердили моє побоювання, що мешканці Глухої ущелини повернулися до полювання. Треба визнати, що це цілком моя провина. Хоча розподіл почався задовго до того, як на острів прибув Монтгомері, і я сам просто був не в змозі за всім устежити, проте, дозволити цьому відбуватися стихійно було необачно.

По гілках хляснула підрублена Млінгом ліана, і на голови подорожан посипалося сухе листя і уламки гілля.

Моро струсив з лиця павутину і, акуратно скинувши в траву великого павука, що впав на рукав його куртки, вів далі:

— Як би там не було, ущелини вони майже ніколи не залишають, і все б нічого, якби не одна обставина.

Попереду починався зарослий густим чагарником підйом. Моро зупинився, чекаючи, доки Монтгомері і Млінг прорубають в ньому стежку, і уважно подивився на Гурія:

— З останньою поштою я отримав звістку, що уряд направляє на наш острів колоністів. Планує використовувати його задля розведення овець. У нашому розпорядженні залишають лише східну долину. Людей ми, певна річ, попередимо, але ви уявляєте, що може початися, якщо в Глуху ущелину забредуть вівці?

— Щоб повернути його мешканців в стабільний стан, у мене є лише якихось кілька місяців. За цей час треба налагодити систематичні ін'єкції їм моєї сироватки. І в цьому питанні я дуже розраховую на вашу допомогу... — вів далі Моро.

Але Гурій його майже не слухав. Невдовзі на острів прийде судно з Англії! Нарешті у них з дочкою з'явиться можливість забратися звідси! Але як же бідній дівчинці жити серед людей з такою вадою?

— Містер Моро, — несподівано для себе самого перервав він доктора, — прошу вас, відпустіть нас з донькою до Англії.

Моро сторопів.

— Адже я вас і не тримаю! — в його відповіді пролунало щире здивування. — Мені, звичайно, буде дуже не вистачати вас обох, але я не вважаю за можливе вирішувати вашу долю.

— Я ніколи ні про що вас не просив, — вів далі Гурій ніби й не слухаючи доктора. В його голосі лунало благання. — Але зараз прошу, тому що, крім вас і Бога, мені нема в кого просити допомоги. Позбавте її цього хвоста, благаю...

Моро замовк і замислився. Дивлячись, як біля його ніг снують мурахи — метушаться, рятуючи з розбитого гілкою мурашника своїх личинок, він думав, як же йому тепер виправдатися перед цими людьми, відповідальність за яких він добровільно поклав на себе, коли їхні життя буквально висіли на волосинці. Як йому сповнити їх впевненістю? гордістю за те, що вони живі, що мають те, про що інші могли б лише мріяти?..

— Я завжди був з вами відвертим, — почав він. — Не змушуйте мене виправдовуватися. Адже ви добре пам'ятаєте, в якому стані була дівчинка, коли ваш човен принесло до острова. Будь-який лікар визначив би її стан, як безнадійний. І в той вирішальний для її життя момент я зробив єдине можливе. Повірте, якби не цей хвіст, дівчинка була б здатна лише повзати рачки. Вона б усе своє життя залишалася інвалідом, який не в змозі про себе подбати. Наразі ж вона має все, чим наділила її природа, але при цьому ще здатна на багато що, чого не дано звичайним людям. Володіючи щирим людським розумом, вона швидка, спритна, стрибуча як пума, і чудово бачить в темряві. Повірте, вона є чимось більшим, ніж просто людина.

— Але ж звичайним людям цього не поясниш. Вони будуть бачити лише її вади. Невже її доля — все життя перевертатися на ринковій площі на втіху юрбі, яка прийшла подивитися на хвостату потвору? — в голосі Шилова тремтів відчай.

Моро замовк.

— А її думку ви спитали? — нарешті уважно подивився він на Гурія.

Шилов знітився. Весь його запал враз зник. Він неодноразово заводив цю розмову з Амазонкою, але вона й слухати не хотіла про те, щоб позбутися хвоста...

Решту шляху вони йшли мовчки. Вибравшись із заростей чагарнику, подорожани повернули ліворуч і вийшли до широкого кам'янистого карнизу, що піднімався вздовж схилу вулкана. Під ним відкривався широкий вхід в Глуху ущелину

— Зберігайте спокій, і нічому не дивуйтеся, — попередив Шилова Моро.

Ущелина спускалася вниз і поступово звужувалася, доки не перетворилася в вузький каньйон з голими крутими стінами, наче схил вулкана було розсічено гігантським ножем, як шматок пирога.

Ближче до гирла на дні ущелини все частіше траплялися нанесені зливовими потоками валуни, зустрічний вітер доносив затхлій сморід, наче з давно нечищеного звіринцю.

Перемежаючись з вивернутими брилами, над проходом небезпечно нависали гігантські кам’яні масиви, які відкололися від стін каньйону. З широких, в кілька футів, розколин проростали дерева. Все це нагромадження являло собою неймовірний хаос печер, гротів і з'єднаних тунелями шахт.