ГЛАВА 20. ДОЛЯ ПЕРЛИНИ

— Мертвяк чи що? — Хончо обережно тицьнув носком свого чобота тіло рудого матроса, що лежало долілиць.

Мерців він боявся з дитинства. З тих самих пір, як вони з братом знайшли на звалищі наполовину згнилий людський труп, який ворушився, немов живий. А коли брат штрикнув його цурпалком, з нього висипала ціла зграя щурів.

 — Руками нічого не чіпати! — сварливим голосом заверещав щуплий доктор, щойно його голова з обвислими сивими бакенбардами з'явилася над фальшбортом. Він голосно гикнув і, з присвистом видихаючи алкогольні пари, незграбно поліз через планшир.

З піднятими кліверами і топселем, безладно хитаючись, судно смикалося і нишпорило з боку в бік, намагаючись догодити і якореві, і вітру. Страшенно ляскаючи, тріпотіли на вітру стакселі, шкоти маяли над палубою, немов батоги.

Доктор, якого після бурхливо проведеної ночі гойдало навіть на суші, широко розставивши руки і ноги і відкопиливши зад, спробував балансувати на напівзігнутих. Але, повалений на палубу, він врешті-решт облишив марні спроби підвестися і, бурмочучи прокльони, рачки поліз до тіла, що лежало на баку.

— Прибрати вітрила! — крикнув Уго — старшина карантинної команди Кальяо, відправленої перевірити дивне судно під таїтянським прапором.

Ніхто не бачив, як воно увійшло в бухту. Помітили його лише вранці, коли воно, немов привид, виплило із світанкового туману. Судно носило назву Перлина, воно кинуло якір на далекому рейді, при цьому вітрила прибрані не були, а сигнальні прапори на щоглі сповіщали про те, що команда потребує негайної медичної допомоги.

На оклики ніхто не відгукнувся. Довелося Уго закидати на борт кішку.

Невисокий худорлявий Пабло виліз по канату, прийняв фалінь баркаса і скинув трап.

Над судном висіла гнітюча атмосфера. Жодної живої душі на борту видно не було, на палубі безладно громадилися неприбрані полотнища вітрил, а в порожньому трюмі хлюпалося добрих три фути протухлої води. Це була двощоглова посудина з бермудським гротом і невисоким широким корпусом, які зазвичай ходять в Полінезії. Щоб зважитися йти на такій через океан, та ще в баласті, потрібна була дуже вагома причина.

Легше було повірити, що судно впало сюди просто з неба, без команди і вантажу...

— Є хто живий?! — боязко гукнув Уго, перш ніж відчинити двері в каюту.

— Нічого руками не чіпати! — знову заверещав доктор. — Може бути заразним.

Уго завагався.

— Хончо! — крикнув він наймолодшому з команди, — подивися в каюті. Журнал забери і папери, які знайдеш. Потім розберемося.

У Хончо похололо в потилиці, коли, взявшись за мотузяну ручку двері, він уявив, що в каюті повно мертвяків. Але не послухатися він не міг. Його батько особисто просив Уго взяти в команду молодого сільського хлопця, який навіть не вмів плавати.

У темній каюті пахло цвіллю і тухлою кров'ю. Почекавши, поки звикнуть до темряви очі, матрос увійшов, залишивши двері розчиненими навстіж. На рундуку біля стіни лежав якийсь лантух. Нахилившись, Хончо побачив, що це закутаний в ковдру кошлатий старий.

Ледве долаючи огиду, він простягнув тремтячу руку і торкнувся блідого чола старого. Шкіра була вологою і липкою. Рука інстинктивно відсмикнулася.

— Ну що ти там колупаєшся? — поквапив його Уго.

— Тут ще один! — крикнув у відповідь Хончо.

— Живий?

— Не схоже.

— Хлопці, — крикнув Уго, — давай, винось. На березі розберуться.

— Та чого з ними марудитися? — пробурчав Пабло. — За борт, та й усіх справ.

— Я тобі дам «за борт»! — гримнув на нього Уго.

Взявшись за краї ковдри, матроси винесли тіло на палубу. Небіжчиком виявився худий кошлатий старий без ноги, з намотаною на куксі закривавленою пов'язкою.

Стіл в каюті був замкнений. Насилу відшукавши ключ, який висів на цвяху, Хончо, гидливо кривлячись, порився в ящику і, вийнявши весь вміст, не розбираючи, загорнув у закривавлене простирадло.

Випхавшись на свіже повітря, він глибоко вдихнув, наче плавець, який виринув з води.

— Ну що? Цей живий хоч? — нахилився Уго до доктора, який вже дрімав над тілом рудого моряка.

— Мертвий... — трагічно похилив той голову. — Мертвий, як колода. — І, гайнувши до фальшборту, він перехилився через планшир, шумно спорожняючи шлунок.

— Та ти й сам, схоже, не кращий, — буркнув йому услід Уго. — Востаннє я тебе вигороджую, Густаво.

— Туго либонь хлопцям довелося, — вийшов з камбуза Пабло. — Їжі ані крихти, чай і той запліснявів. Цікаво, вони мертвими сюди прийшли, чи вже тут померли?

Прибравши вітрила і віддавши другий якір, матроси спустили в баркас трупи і взялися за весла. Не встигли вони відвалити від судна, як ковдра, в яку було загорнуто старого, заворушилася. Хончо кинув весло і став несамовито хреститися, живо уявивши, як звідти зараз полізуть щури.

З ковдри почулися страшні хрипи. Від несподіванки і переляку доктор поліз за борт. Уго ледь встиг схопити його за край куртки.

Коли матроси розгорнули ковдру, старий, витріщивши очі, почав щось бурмотіти англійською.