ГЛАВА 18. КРІЗЬ ОКЕАН

Весь наступний день капітан Дженкінс не виходив з каюти, заглушаючи ромом біль і досаду від невдачі, що його спіткала. Ранком він з'явився на палубі заспаний і нечесаний, сердито копнув, що підвернувся під ноги, матрац, який мішкувато перевалився за борт. Важко спираючись на вирізану із цурпалка рангоуту милицю, капітан виліз на пів’ют і, глянувши на компас, голосно скомандував ставити вітрила.

— Курс південний схід! — додав він хрипким голосом. — Досить з мене пригод. Вертаємо додому, в Англію.

Матроси забігали палубою, піднімаючи вітрила, розносячи галси і шкоти.

Залишатися біля острова, в очікуванні доки заспокоїться вулкан, було небезпечно. Стихія розлютилася не на жарт, і, щоб величезні водяні вали не кинули судно на рифи, Перлину довелося відводити за вітром подалі від острова. Всю ніч вони йшли на схід, а вчора вдень Ківа наказав лягти в дрейф, чекаючи рішення капітана.

— Ківа, зайди, побалакати треба, — крикнув Дженкінс, вертаючись до себе.

Невеликий стіл в тісній капітанській каюті було завалено картами і таблицями. Зручніше улаштувавши забинтовану ногу, Дженкінс запалив люльку…

Коли вони з Ківою дісталися судна, нога вже розпухла і посиніла. Ківа прововтузився з нею всю ніч. Насамперед він нагрів води і розпарив ушкоджену гомілку. Потім обмив її джином, натер кокосовим маслом і цупко забинтував розпущеною на смужки парусиною. Оскільки, крім міцного джину і порошку хінного дерева, інших ліків на судні все одно не було, капітан прийняв на груди чималеньку дозу того й іншого і нарешті заснув.

І хоча до ранку пухлина трохи спала, а пальці, що стирчали з-під бинтів, виглядали досить оптимістично, міняти пов'язку Дженкінс навідріз відмовився, посилаючись на гострий біль в суглобі.

— Вертатися на Таїті сенсу немає, — пояснив він і випустив із своєї шкіперської люльки з прямим довгим чубуком хмару густого сизого диму, яка, немов обпікшись полум'ям великої сальної свічки, шатнулася від неї вгору, де судорожно забилася в розмитих сутінках під закопченою підволокою і безпорадно повисла, остаточно заплутавшись у густому павутинні. — Нам зараз до Америки ближче...

— І не треба на мене так дивитися! — сказав він нарешті, намагаючись не зустрічатися поглядом з сумними, вузько поставленими по обидва боки величезного носа, блакитними очима Ківи, який з докором дивився на товариша. — Я його туди не посилав.

Ківа опустив очі.

— Марно все це... — пробурчав капітан, не виймаючи з рота люльки. — Цю гору розібрати — і вдесятьох за місяць не впоратися.

— Ми з матросами могли б спробувати... — уперто сказав Ківа, не піднімаючи очей.

— Кажу тобі, марно!.. — ляснув долонею по столу Дженкінс. — Помер він. Розумієш? Помер! Згинув, хай йому грець, в цій клятій печері разом зі своїми скарбами! І мене з собою мало не потягнув!!! Щоб я йому там замість Харона... не к ночі будь сказано, — додав він, забобонно торкнувшись рукою дерев'яної перетинки.

— Таке свято зіпсував, якір йому в душу...

Ківа мовчав.

— І як мене сподобило?! — знову завів своєї Дженкінс. — Це ж треба було так довіритися якомусь пройдисвітові! Помчав стрімголов на край світу за примарним багатством, немов юнга за короткою спідницею! А тепер ось бовтаюся посеред океану на утлій шкарлупці, з величезною дулею в трюмі, та ще з поламаною ногою на додачу...

— А може, ніяких скарбів і не було зовсім! — вийняв він з рота люльку. — Може, клятий ірландець всю цю історію вигадав лише для того, щоб ми його задурно на острів доправили!

Семові Дженкінсу легше було визнати себе довірливим простаком, якого підступний шахрай обкрутив навколо пальця, ніж скоритися з тим, що він був в лічених кроках від повних золотом скринь і залишився ні з чим.

— А навіщо йому на цей острів? — розсудливо зауважив Ківа. — І Кульгавий Дон десять років тому — навіщо він туди Красуню Мері приводив?

Він вийняв з-за пазухи і розклав на столі пожмакану шматину:

— Поглянь. Може, в цьому вся справа?

На розкладеній серед карт заяложеній хустині Ківи ніжно виблискувала золота лусочка розміром з ніготь мізинця.

— Ух, ти... — хмикнув Дженкінс, розглядаючи самородок. — Везе ж тобі, хлопче! Де знайшов?

— В завалі, серед каміння. Коли ногу твою відкопував. А жила в печері?! Та цей острів і без скарбів начинений золотом, як різдвяний гусак яблуками. Якщо про це хтось дізнається, каравани старателів розтягнуть його по камінчику, як мурахи цукрову голову в крамниці кондитера.

— Ось нехай і не дізнаються, — вкрадливо мовив капітан Дженкінс, багатозначно піднявши палець...

— Те, що ти знайшов самородок, звичайно, багато що змінює, але вертатися на острів ми зараз все одно не будемо. Невідомо, скільки там триватиме це виверження. Та й ногу привести до ладу не завадить. Не приведи боже, допомога лікаря знадобиться. Тому ми підемо в Америку. Там щодо медицини справи куди кращі, ніж на Таїті.

— Ось дивись. — Дженкінс розсунув на столі таблиці, розкриваючи мапу, більшу частину якої займав перерізаний павутинням меридіанів і паралелей блакитний простір океану, і лише самий край східної частини карти, немов оторочка, обрамляла смуга південноамериканського узбережжя.