ГЛАВА 17. ЗВІДКИ БЕРУТЬСЯ ЛЮДИ

1880 рік

Минув сезон дощів, і острів духмянів. Аромати квітучої зелені забивали навіть запахи обори, якими було насичено весь табір. Сонце, що піднялося над обрієм, розвіяло холодний ранковий туман і, відбиваючись у вікнах другого поверху, сипало у двір форту сонячні промені. Всі мешканці табору вже поснідали і розійшлися по своїх справах.

Дівчинка, згорнувшись калачиком, лежала на колінах Гурія і спроквола ворушила хвостом. Звісивши руку, вона креслила щось лозинкою на витоптаному біля лавки п'ятачку землі.

— Тату, а тебе теж зробив майстер Моро? — прощебетала високим голоском мала.

— Звісно ні! Як тобі таке на думку спало? — посміхнувся Гурій і погладив її густе каштанове волосся.

— Ну, просто всіх людей на острові зробив майстер Моро в своїй майстерні, — знову промуркотало малятко.

— Хто тобі таке сказав?

— Ніхто не сказав. Я сама бачу. От мене, Єву, Млінга, Мансуру, Джоко, Ноя, Монтгомері, Булла — всіх зробив майстер Моро. А тебе?

— І навіть містера Монтгомері? — здивовано підвів брови Гурій.

— А хіба ні? — малятко повернуло до нього своє гарненьке личко з чарівними зеленими очима. — У нього п'ять пальців, він вміє говорити... Він теж людина!

— Ну, звичайно, містер Монтгомері людина, — підтвердив Гурій. — Тільки ж не всіх людей на острові зробив Моро.

— А звідки вони взялися? — не вгамовувалася мала.

— Ну, хто звідки...

— А ти звідки взявся?

— О-о-о, доню, це довга історія, — засміявся Гурій. — Давним-давно мене народила матуся, але це було ду-уже далеко звідси.

— А матуся, — це хто? Це, як майстер Моро, тільки на іншому острові? — знову блиснула на нього своїми котячими оченятами дівчинка.

— Матуся — це жінка, яка народила дитину, — терпляче пояснив Гурій.

— Це як кицька Василина?

— Ну, напевно, приблизно так.

— Але ж кицька народила кошенят. Коза народила козеня. А потім, якщо майстер Моро захоче, він з них зробить людей. Хіба не так?

— Ні, доню. Це не так, — знову погладив її Гурій. — Тебе теж народила матуся і теж дуже далеко звідси. Потім корабель, на якому ми пливли, потонув, а наш з тобою човен пристав до цього острова. Ти була дуже хвора, і майстер Моро тебе вилікував. От і все. Але ти завжди була людиною. Як і я, і майстер Моро, і містер Монтгомері...

— Хм... але містер Монтгомері навіть схожий на Джоко — такий же капловухий і постійно відкопилює губу...

— Але ж у Джоко все обличчя вкрито чорною щетиною, а у містера Монтгомері світле волосся і зовсім немає бороди! — спробував заперечити Гурій.

— Ну то й що? У Василини теж двоє кошенят народилися чорненькими, а один рудим! І в тебе є борода, хоча ти кажеш, що тебе народила матуся!

Іноді своїми питаннями вона заганяла Гурія в глухий кут, але йому було приємно, що його вихованка росте такою розумницею і про все намагається скласти свою думку.

— Як же тоді їх відрізнити? — не вгамовувалася мала.

— Напевно, по їхніх думках, по міркуваннях...

— Ну, якщо розрізняти по міркуваннях, то містера Монтгомері точно зробив майстер Моро! — рішуче заявила мала і відвернулася.

— Ох, зовсім ти мене заплутала, донька. Прийде час, сама в усьому розберешся, — здався нарешті Гурій і знову погладив її густе волосся.

Минуло вже три роки відтоді, як доктор Моро повернув дівчинку до життя. З-під його скальпеля вона вийшла безпорадною, наче немовля. Досить непогано розуміючи англійську, сама вона ледь могла щось сказати, і Гурію довелося заново вчити її говорити, ходити, їсти. Про своє колишнє життя вона нічого не пам'ятала. Іноді сцени і образи з дитинства спливали в її пам'яті, але вона ніяк не могла їх пояснити.

Дівчинка росла дуже тямущою і базікала без угаву, намагаючись скласти для себе мозаїку оточуючого її світу.

— А чому всі людські дяді без хвостів, а всі людські дівчинки з хвостом? — раптом запитала вона.

— Ти не завжди була з хвостом. Просто, після того як ми захворіли, доктор Моро нас вилікував і прилаштував тобі хвоста, щоб ти швидше бігала, високо стрибала і була найкрасивішою.

— А тоді чому він тобі хвоста не прилаштував? Ти б теж швидше бігав, а то ходиш, як ведмідь, — хихикнула дівчинка.

— Мені хвіст не знадобився. У тебе було пошкоджено кістки тазу, а у мене голову, — відповів Гурій.

— А чому таз називають тазом? Хіба в нього можна налити води?

І поки Гурій розмірковував, що відповісти, вона з криком «Василина!» блискавкою чкурнула з його колін.

Зачувши бойовий поклик маленької Амазонки, кішка миттю пирснула геть, намагаючись врятуватися від неминучих палких обіймів. Але мала спритно приземлилася на карачки за десять футів від Гурія і двома довгими стрибками наздогнала втікачку. Бачачи, що не встигає прошмигнути під рятівний сарай, кішка вся зіщулилася і втягнула голову в плечі, скорившись долі загальної улюблениці і готуючись прийняти пестощі своєї мучительки...