ГЛАВА 14. ШЛЮПКА

1877 рік

Монтгомері ніяк не міг звикнути до цього острова, до його яскравих насичених кольорів, п'янких запахів, пронизливих звуків. Йому, який виріс в передмісті Вустера з його одноманітними бляклими будівлями і скупим краєвидом, все це примхливе розмаїття здавалося фальшивими декораціями якоїсь несправжньої вистави, якою його хочуть відвернути від повсякденної рутини, нестерпної нудьги і варварських умов в цій безпросвітній глушині, далеко від цивілізації Лондонських університетів, що так здалася йому до душі. Після п'яти років, проведених в Лондоні, він вже важко уявляв собі, як повернеться до провінційного Вустера, а сталося так, що змушений був тікати в цю діру на краю світу...

Він згадав, як рік тому, підходячи на маленькому поштовому суденці до острова в перший раз, він, намагаючись примиритися з тим, що в цій глушині йому доведеться провести свої кращі роки, уявляв острів таким собі осередком таємниць, квітучим оазисом посеред застиглої пустелі океану. Але важка праця і постійне перебування поряд з нескінченним болем і стражданнями цих нещасних істот, яких Монтгомері жалів, але подолати відрази до яких так і не зміг, швидко розвіяли ореол романтичності його положення.

Єдиним світлим спогадом за цей рік була його подорож до материка для закупівлі фармацевтичних препаратів, новинок наукових медичних видань, різних запасів і тварин для дослідів Моро. Тоді, в Лімі, він мав можливість цілий тиждень пожити на свою втіху...

Монтгомері зітхнув і тут же послизнувся, шарахнувшись від стрибуна, що вискочив просто з-під його ніг. У сумці, яка з'їхала з плеча, небезпечно дзенькнули ампули з ін'єкціями.

Бридливо скрививши обличчя, Монтгомері витер об сухе листя вимазану в смердючих екскрементах підошву.

Ні! Ніколи він не полюбить цей острів! Цих смердючих істот, яких він змушений вишукувати по чагарниках і печерах, щоб вколоти їм ін'єкції, цих, що завжди снують під ногами, стрибунів, які, як стверджував Моро, є їхніми нащадками в першому поколінні. І ці нескінченні землетруси з їхнім задушливим туманом, який викликає моторошні видіння...

Так думав Монтгомері, затиснувши ніс і обтираючи пучком трави забруднену сумку.

Щойно він нахилився, щоб підняти випущений з рук мачете, як раптом пролунав далекий постріл. Монтгомері стрімко випрямився.

Схожий звук зазвичай лунає, коли в сухе листя з високої пальми падає горіх, але цей постріл пролунав десь далеко в бухті. Моро попереджав його, що іноді на острів висаджуються небажані гості, і років зо три тому Джоко з Ноєм навіть зустріли двох матросів з рушницями.

Вийнявши тремтячими руками револьвер, Монтгомері почав обережно спускатися до пляжу. Хтось, шумно пихкаючи і шарудячи сухим листям, квапливо піднімався йому назустріч. Не встиг Монтгомері сховатися за товстим стовбуром пальми, як на нього вискочив Джоко.

Обидва, злякавшись, шарахнулись один від одного.

— Там човен. У ньому людина з рушницею, — випалив Джоко, опускаючи вже занесену для удару палицю. Його чорні очі азартно блищали з-під масивних надбрівних дуг.

— Він стріляє, — відсапуючись рохнув наздогнавший його Ной. Він важко ніс перед собою велике черево, колись синя куртка без єдиного ґудзика ганчіркою бовталася на вузьких плечах.

Хоча майстерність доктора Моро була настільки досконалою, що деякі з його творінь мало чим відрізнялися від людей, принаймні від тих, яких Монтгомері іноді доводилося зустрічати в низькосортних питних закладах провінціальних містечок, він ніяк не міг позбутися відчуття огиди і презирства. Створіння, схоже, відчували це і відповідали Монтгомері взаємністю.

— Він гребе? — запитав Монтгомері.

— Що? — хором перепитали обидва.

— Ну, що він в цьому човні робить? — спробував переінакшити питання Монтгомері.

— Пливе... — відповів Джоко.

— ... і стріляє, — додав Ной.

— Гаразд, повертайтеся в бухту і простежте, куди причалить човен. А я піду попереджу майстра Моро.

— Обов'язково скажи майстру, що це Джоко першим побачив човен! — підняв палець Джоко.

— Скажи, що Джоко з Ноєм першими побачили човен, а Ной першим почув постріл, — поспішив виправити його Ной.

— Так-так, скажи, що це Джоко тобі розповів про човен, тому що вони з Ноєм першими його побачили... — крикнув Джоко, вже припускаючи схилом униз.

— ... і почули, — крикнув Ной, намагаючись не відставати від товариша.

Діти Моро, як вони себе називали, відчували благоговійний трепет перед своїм Творцем, і кожен з них ревно вірив, що той пам'ятає про нього, цікавиться його життям і буде радий почути про його успіхи.

Монтгомері вернувся до струмка, піднявся вздовж нього до зарості густого чагарнику і, пройшовши ледь помітною стежкою, повернув праворуч. Незабаром він вийшов на широку прогалину, і за чверть милі стежина вивела його на нешироку просіку з колією, яка вже поросла травою. Між густими пальмовими стовбурами показалася викладена з місцевого базальту і туфу сіра огорожа форту.

Табір Моро був розташований на схилі пологого пагорба зі східного боку острова, приблизно за милю від берега, що убезпечувало його на випадок штормів. Із заходу над табором височів прямовисний схил голого кам'янистого хребта, з півночі — підіймався не такий крутий, порослий пучками чагарнику укіс. Між ними була затиснута коротка ущелина, яка вела до плато, розташованого біля підніжжя наполовину обваленого північного піку.