ГЛАВА 13. ТРАГЕДІЯ КРАСУНІ МЕРІ

Наступний ранок на шхуні мало чим відрізнявся від попереднього. Всі попрокидалися рано і в човні на шляху до берега тільки й балакали про заховані в бухті скарби, про те, як пощастило Рідоті, і про те, що непогано було б відшукати схованку Кульгавого Дона до того, як з'явиться він сам. А якщо і не з'явиться, то сумувати ніхто не буде...

Ані Рідоти, ані його слідів на березі видно не було.

— От, ледащо, воно й є ледащо, — бурчав Коротун Віллі. — Інший би на його місці вже гілок наламав, багаття розклав, товаришів дожидаючи, а воно-о... знай собі, лежить десь в кущах, боки гріє.

Але в найближчих кущах Рідоти теж не було.

— Може, ця підлота вже в печеру полізла? — висловив припущення Мейнард, — щоб ми не дізналися, де скарби заховано...

Не встиг він договорити, як хтось із матросів, які обходили зарості очерету в пошуках Рідоти, голосно вигукнув:

— Агов, хлопці! Погляньте-но!

Поміж високих купин і сизих стеблин колихався на приливній хвилі труп Рідоти. Очі заплющені, кисть правої руки відірвана, на блідих губах застигла блаженна посмішка від раптового щастя.

— Це хто ж його так? — скрушно пробасив Віллі.

— Може, крокодили? — невпевнено проказав один з матросів.

— Крокодили від нього б і штиблетів не залишили, — резонно зауважив інший.

Розштовхавши решту, Марвін Цяця плюхнувся на коліна просто у воду і швидко обнишпорив труп.

— Медальйон! — верескнув він, зло глянувши на матросів, що скупчилися навколо. — Медальйон зник! — І він почав нишпорити руками по дну навколо купин.

— А ну, вивертай кишені, щури портові! — гримнув зблідлий від люті Мейнард, виймаючи револьвер.

Тут створився справжній гармидер. Хтось кинувся обшукувати один одного, хтось побіг до завалу шукати таємний лаз, хтось вимагав просто зараз розділити здобуте золото і негайно зніматися з якоря.

Зрештою, покинувши труп Рідоти, всі полізли в човен і, перекидаючись лайками, погребли до шхуни...

Коли вже все судно було випатране, всі кишені, мішки і рундуки було вивернуто, справа дійшла до каюти капітана.

— Відкривай, старий тюленю! — ревів Мейнард, тарабанячи у двері рукояткою револьвера. — Відкривай, бо гірше буде!

— Бунт на кораблі Її Величності! — волав нетверезим голосом капітан, який з перепою, схоже, зовсім втратив здоровий глузд. — Забули морський статут, ледарі?! Всім скласти зброю і зайняти місця за штатним розкладом!

— Відкривай, інакше винесемо двері! — ревів у нестямі Мейнард.

— Бунтівників на реї! Кожен, хто посміє сунути свого поганого носа до каюти капітана, отримає кулю! — волав п'яний капітан.

Його не почули. А даремно...

З першою ж спробою виламати двері пролунали постріли. Бризнули вибиті кулями тріски. Першим впав Мейнард, за ним ще один матрос з найнятих в Куктауні. Зі стогоном схопився за поранене плече Клешня Боб. Натовп це тільки розлютило. Двері винесли, а капітана, який не встиг перезарядити револьвер, було пошматовано ножами. Потім натовп рився в кишенях його наскрізь просоченого кров'ю одягу, перевернув всю каюту, але, крім щедрих, але вже добряче переполовинених запасів спиртного, знайшов лише списаний корявим почерком зошит з на диво ніжними віршами.

Натовп сказився остаточно. Золото зі скрині було одразу конфісковано і поділено. Один мішечок з намитим піском розірвався, і натовп почав, лазити рачки, збираючи липкими від крові пальцями золотий пил і щіпками розпихуючи його по ганчірках...

Потім справа дійшла до спиртного. Добряче приклавшись до міцних напоїв, матроси нарешті перевели дух. Раптом хтось згадав про Щасливчика П'ю.

— От же дурні, — журився Віллі. — Як же ми одразу не здогадалися! Це ж вони на шхуні не ночували. Кому як не їм було Рідоту упокоїти, щоб він нам місце зі скарбами не видав!

Це було настільки очевидним, що всі почали щиро журитися про загибель Мейнарда і капітана.

Зібравши всю зброю і прихопивши для куражу кілька пляшок міцного джину, натовп вирушив до берега шукати підступних вбивць.

***

Решта ночі на маяку пройшла спокійно. Повертатися в бухту ущелиною Анрі і Луї не наважилися і зі сходом вирушили шукати більш безпечний шлях.

Уже знайомим шляхом  вони дісталися струмка і пішли проти течії вгору. Коли місцевість почала підніматися і струмок пірнув в суцільні зарості високого колючого чагарнику, друзі взялися пробиратися навмання, вишукуючи найменш густі зарості і намагаючись весь час рухатися вгору. Підйом став крутішим, а просвіт все не з’являвся.

Зрештою вони зрозуміли, що заблукали, і зупинилися, щоб перевести дух і вирішити, як бути далі. Раптом звідкись справа до них долетіло відлуння віддалених пострілів. Револьверні клацання лунали одне за одним, наче хтось спорожняв обойму. Сумнівів не було — стріляли в бухті. Відкинувши обережність, друзі поспішили на звук і, продершись крізь густий чагарник, незабаром вийшли до перевалу.

Зверху їм було видно, як до берега пристає шлюпка.

Спускатися щебенистим схилом виявилося важче, ніж підніматися. Раз у раз з'їжджаючи по сипучому гравію, хапаючись за колючі гілки чагарнику і в кров роздираючи руки, друзі дісталися заростів очерету біля підніжжя перевалу. Але не встигли вони вийти на відкритий простір, як знову пролунали постріли. Навколо них засвистіли і заклацали об каміння кулі.