ГЛАВА 9. ВАХТОВИЙ ЖУРНАЛ

1873 рік

Сальна свічка на маленькому столику переповненої таверни Брісбена чаділа, спотворюючи вихоплені з темряви похмурі обличчя.

— Куди це годиться? Тиждень вже бовтаємося тут, як помиї в кориті. З якого це лиха я мушу діставатися Сіднея пасажиром? — обурено буркотів несподіваним для своєї зовнішності басом низенький матрос з короткими рученятами і круглим черевцем. — Ми наймалися в Сіднеї, тож і на берег маємо зійти в Сіднеї.

— Да-а, невдала вийшла ходка, — мовив похмурий моряк, що вертів у величезних грубих долонях пивний кухоль. Його велике обличчя майже до самісіньких очей закривала густа чорна борода. — Наймалися в Сіднеї на рейс до Америки і назад, а повернулися із половини шляху і у Брісбен.

— Ось і я кажу, — обурено правив своєї коротун. — І чого це капітанові закортіло продавати Красуню Мері саме у Брісбені? У Сіднеї і покупців більше, і ціну дадуть вигідніше. Шхуна добротна, обшивку підлатай, вітрила заштопай і ходи собі залюбки!

— Та чого тут не зрозумілого? — махнув рукою світловолосий хлопець з рудою щетиною на побитому віспою обличчі, який сидів навпроти нього. — Капітан хоче судна позбутися, щоб сліди замести. Горлянки нам срібними монетами із скриньки Кульгавого Дона позатикав, зараз шхуну продасть, вахтовий журнал — в топку і кінці у воду.

— Не так все просто, Мейнарде, — похитав головою бородань. — Під час купівлі можуть затребувати усі суднові документи, у тому числі і журнал. Можливо, капітан сподівається, що у Брісбені покупець буде не таким обізнаним та прискіпливим? Але все одно ризикує…

— А нам що з того? — не угамовувався коротун. — Доправ нас в Сідней і роби свої шахри-махри, скільки завгодно.

— Та що ти, Віллі, завів? — роздратовано кинув світловолосий. — Хочеш в Сідней — наймися чорноногим, як он зробили Сміт і Метью з Патріком, — за тиждень там будеш.

— Я свою ціну знаю, — несподівано завівся Віллі, — задарма тягати кінці наміру немає, адже не каторжний. Всього по три ескудо за мовчання — чи не замало, Красунчику? Може, тим шарпакам, яких капітан найняв, коли поповнював команду, і це згодиться, а мені ось, приміром, Щасливчик П'ю цілих чотири шилінги заборгував. Хто мені їх тепер поверне?!

— Замало, не замало, а слово дав — ось і знай собі, мовчи, — суворо глянув на нього бородань. — Не доведи боже, почує хто — хвилю здійме.

Четвертим співрозмовником, що сидів за невеликим столиком таверни Брісбена, був худий матрос з рідким волоссям і, що стирчали уперед, верхніми зубами. Неприємно плямкаючи і пхаючи до щербатого рота мокрі від слини пальці, він жував солонину, раз у раз озираючись, ніби боявся, що за його спиною хтось стоїть. Час від часу він витягав тонку шию і гучно з натугою ковтав, розтягуючи мокрі губи, немов це коштувало йому чималих зусиль. При цьому його величезний кадик судорожно ходив вгору-вниз і, підпірнаючи під запале підборіддя, здавалося, дивом не вивалювався з рота.

— Боб, мона ковтнути? — нерозбірливо прошепеляв він на такому жахливому кокні, що його ледь можна було зрозуміти. І, не чекаючи відповіді, відпив з кухля похмурого бороданя декілька жадібних ковтків.

— Ну, куди-и ти?! — тільки і встиг вимовити той. І, з досадою махнувши рукою, додав: — А-а, пий вже. Все одно увесь кухоль обслинив. Що з тебе узяти? Одне слово — Рідота. Тебе треба було замість Джоні Кувалди на острів відіслати.

— Але ж ти сам і відбирав команду в шлюпку. Чого ж не відіслав? — пробасив Віллі.

— Нікого я не відбирав. Капітан сам назвав тих, хто на острів з іспанцем піде, — похмуро відповів Боб. — В останню мить тільки вирішив ось цього, — тикнув він масивним пальцем мало не проміж очей Рідоті, — поміняти на того злодійкуватого тайца.

— Ось і повезло тобі, оселедець тухлий, — додав він, зло дивлячись на Рідоту, який спокійнісінько ялозив солонину, запиваючи її його пивом.

— Адже взагалі багато в цій справі неясного, — задумливо промовив Мейнард Красунчик, почухавши п'ятірнею руду щетину на рябому обличчі. — Я чув, як під час суперечки з іспанцем капітан казав, що острів не відмічено на мапах. Але ж звідкись Кульгавий Дон дізнався про нього, чи не так?

— Бував він вже на цьому острові, сумнівів немає, — махнув рукою похмурий Боб. — І залишив там щось… цінне. А ось тепер вирішив забрати і податися до Америки.

— Тоді, про що таке вони домовилися з капітаном, що той підняв якір, ніби і на думці не мав чекати на шлюпку? — резонно заперечив Мейнард.

— А мені здається, злякався наш капітан, що іспанець разом зі своїм приятелем-арабом у нього шхуну зведе, — припустив Віллі. — Після того, як він залишився без помічника, все до того йшло.

— Може, і так, — протягнув Мейнард Красунчик. — Тільки я гадаю, уся справа в скриньці Дона Мігеля. Адже, якщо капітан кинув іспанця на острові, то як він отримав з нього кошти за фрахт? А це означає, що знайшов він в скриньці Кульгавого Дона щось таке, що з верхом покривало усі витрати на рейс. До того ж, якщо позбутися пасажира, то і в Америку йти не доведеться.

Над столиком зависла тиша. Схоже, Мейнард висловив думку, яка давно крутилася в головах матросів, але лише зараз, будучи озвученою, нарешті набула резону.

Раптом усі помітили, що Рідота перестав плямкати. Його і без того витріщені очі округлилися і повільно полізли на лоба, з розтуленого рота в порожній кухоль стікала мутна цівка пива. Він, як заворожений, дивився кудись поверх голови бородатого Боба, ніби побачив там примару.