ГЛАВА 6. БЕЗ ПРАВА ПОМЕРТИ

1877 рік

Гурій важко бреде рідким сухим ялинником. Засохлі на корені, похилені стовбури голими жердинами стирчать з покритої іржавими купинами землі, від якої піднімається бридкий сморід випаленого сонцем болота. Голова розколюється від болю. Здається, що спекотне сонце світить в одну точку на його потилиці, намагаючись пропекти в ній дірку. Коли Гурію доводиться перелізати через безладно повалені, вкриті сухими голками стовбури, біль стає пульсуючим, ніби крізь попечену в черепі діру звідти витікає мозок.

Він не впізнає цих місць. Там, за пагорбом, мало би бути їхнє село, а тут був густий малинник, куди вони з Настусею ходили по ягоди. Так все змінилося за багато років...

Ні, він вийшов точно. Он уже видно крайню оселю Ритових — похилену приземкувату хатинку, віконниці відірвані, двір заріс будяками. Село здається вимерлим, на вулиці немає жодної душі. Все пропахло тлінню і запустінням, над округою висить гнилісний трупний сморід.

Треба піти провідати могилу Анфіси й Настусі...

Ближче до толоки запах стає густішим. Гурій розхиляє гілки густого чагарнику, яким поросло сільське кладовище, і бачить згорблену над розритою могилою фігуру діда Назара. Невже він ще живий? Скільки ж минуло років?

«Сам в ліс відвів, та й порішив, мабуть, щоб решту уберегти…» — згадав Гурій промовлені скрипучим старечим голосом слова діда Назара.

«То він себе вберегти хотів, — майнула страшна здогадка. — Так ось як йому вдалося вижити »!

Дід Назар обертається. З беззубого рота тече в'язка слина.

— Скуштуй, Гуріє Тихоновичу, давно мабуть нічого не їв, — шамкає він повним ротом і простягає в своїх кострубатих пальцях з потрісканими, чорними від землі нігтями, просто під ніс Гурію шматок смердючій мертвечини.

Від нестерпного смороду Гурія знудило.

Скорчившись в блювотних судомах так, немов готовий був виблювати власний шлунок, він розплющив очі. Перед самісіньким його носом колихалася каламутна смердюча рідота, в якій плавало лахміття якихось нечистот.

Гурій відсахнувся. Ковальським молотом відгукнувся в потилиці біль, раптове запаморочення викликало новий напад нудоти. Але блювати було нічим, і лише страшні спазми до болю стискали пересохле горло. Від напруги на очах виступили сльози.

Гурій не розумів, де він і що відбувається. Сліпило відсвічене від дзеркальної поверхні океану сонце, перед очима пливли райдужні кола, не дозволяючи зосередити погляд. Він був у шлюпці.

«Кур'єрський вельбот із «Амазонки»», — згадав Гурій.

Протираючи сухим рукавом очі, він намацав лаву і сів. Голова закрутилася так, що він мало не перекинувся навзнак. Вчепившись обома руками в борт, Гурій намагався прийти до тями. Очі досі не слухалися. Він помацав потилицю. Від дотику все тіло пронизав біль. Пальці намацали злипле, засохле жмутом волосся, шкіру на шиї стягувала запечена кров. Піднісши до обличчя долоню, Гурій з жахом зрозумів, що не може її як слід розгледіти.

Він спробував заспокоїтись і роздивитися, скільки дозволяв невпевнений зір. Ані залишків судна, ані слідів трагедії навколо видно не було. Лише безмежна водна гладь від обрію до обрію.

У човні було по щиколотку смердючої рідини, яку вже не можна було назвати водою. На носі розвалилася якась розпливчаста постать. Це мабуть Джон.

Тільки діставшись хлопця, Гурій розгледів, що той був приштрикнутий до човна уламком рея з руку завтовшки. Немов спис велетня стирчав той з-під ребер бідолахи, увіткнувшись нижнім кінцем в рундук, де зберігалися їстівні припаси.

Нутрощі матроса, що вивалилися з його черева, гнили в теплій воді, спричиняючи нестерпний сморід. Упереміж з ними плавали розкислі сухарі і набряклі бруски галет, що повисипалися з рундука. Гурій не знав, як довго він залишався без тями, але, судячи зі стану трупа, від часу трагедії минуло не менше двох діб.

Долаючи нудоту і головний біль, Гурій вивалив останки за борт, після чого намацав в розкиданому рундуку барильце з водою і гарячково напився. Його одразу знудило, але, перевівши подих, він напився знову, вже спокійніше. Нарешті, остаточно прийшовши до тями, він почав вичерпувати з човна воду.

Він працював майже навпомацки. Складені на дні речі пасажирів просочилися гниючою рідиною так, що їх вже було не врятувати. За ними за борт рушила і носова частина ґратчастого настилу, що її Джон називав рибиною. Під нею, на самому споді шлюпки, рідота була ще густішою і смерділа іще огидніше. Парус, який зберігався там, обгорнутий навколо знімної щогли, настільки просочився нею, що від смороду у Гурія навіть защипало очі.

Вичерпавши всю воду, він зробив ревізію припасів, що уціліли в розкиданому рундуку, і нарешті присів відпочити. В потилиці поштовхами пульсував біль, нудота не відступала. З їстівного вціліли чотири бляшанки галет і три такі ж коробки сухарів. Ще дещо є в їхніх із Тояроко мішках.

Не густо.

На скільки цього може вистачити? Дня на чотири? на п'ять? З водою було легше — барильце об'ємом в чотири галони виявилось цілим. Якщо витрачати економно, то вистачить на два тижні...

З огидою жуючи мильну на смак галету, Гурій думав, що непогано б іще набрати в човен свіжої води, як слід вимити борти, потім вичерпати воду і насухо все витерти якимось ганчір'ям. Але втома зморила його, і, коли сонце, схилившись до заходу, послабило жар, він так і заснув, сидячи на дні маленького суденця і поклавши на лаву голову...