ГЛАВА 3. ТРАГЕДІЯ «АМАЗОНКИ»

Людство завжди сплачувало Океану велику ціну за право користуватися його просторами. У всі часи чимало кораблів, пішовши за обрій, більш ніколи не поверталися до рідних берегів.

Наприкінці 19-го століття в світовому океані гинуло в середньому три великотоннажних судна на день, а на початку століття кількість катастроф була майже втричі більшою. Цікаво, що причиною лише половини з них були морські стихії, більшість суден знаходила свій кінець через пожежі, вибухи, зіткнення та інші, більш прозаїчні, обставини.

При цьому ще в середині минулого століття в океанах і портах від загоряння в трюмі джуту або сизалю гинуло приблизно чотири судна на рік. Адже вистачить навіть невеличкої масляної плями або одного вологого тюка, щоб за кілька тижнів в погано вентильованому відсіку сталося самозаймання вантажу.

Мине ще майже століття, перш ніж в 1965 році буде прийнято Міжнародний морський кодекс, який регулює правила навантаження, розміщення на судні і транспортування небезпечних і прирівняних до них вантажів. До цього часу, приймаючи на облавок вантаж, кожен капітан, шкіпер чи торговий агент керувався лише власними міркуваннями і особистим досвідом. А до винаходу вуглекислотного способу гасіння всі загоряння намагалися гасити звичайною водою. Не дивно, що часто не вдавалося врятувати навіть ті судна, яким пощастило дістатися порту. Їх просто відтягували на рейд і залишали вигоряти...

***

На четвертий день після того як «Амазонка» залишила Пайту, смуга дощів вщухла. Старший помічник капітана зібрав пасажирів на кормі і оголосив, що з метою запобігання псуванню вантажу на завтра заплановано очищення трюму від прілого сизалю. Для цього судно ляже в дрейф, а пасажирам доведеться провести день в шлюпках. Його рівний діловий тон не допускав сумнівів і не давав приводів для паніки.

Пасажирів з вечора розподілили по шлюпках, так щоб в кожній вистачало чоловіків, які мають сісти на весла. На кожну шлюпку в якості старшини відрядили по одному матросу — решта будуть зайняті роботами на судні — і призначили йому помічника з числа пасажирів. Вони мають відповідати за порядок в шлюпці і забезпечувати виконання команд, що їх подаватимуть з корабля. З багажу порадили взяти лише теплий одяг і речі першої необхідності — тільки те, що людина зможе нести в руках без сторонньої допомоги.

Цієї ночі на судні майже ніхто не спав. В каютах було задушно, як у лазні. До складного амбре прілого сизалю, вугільного пилу і машинного мастила додалися міазми аміаку.

Обливаючись потом, Гурій намагався дрімати. Він чув, як кілька разів беззвучно вставав і виходив з каюти Тояроко. Чергуючись з дрімотою, в голові блукали думки про будиночок, про полювання, про блакитнооку біляву дівчинку і її нервову матусю. То приходила спокійна впевненість, що нічого страшного не відбувається, то, навпаки, накочувала паніка...

Коли вже за склом ілюмінатора почало сіріти, Гурій піднявся. Намагаючись не розбудити Тояроко, якій, нарешті, задрімав, він тихесенько взяв два важкі заплічні мішки, в які вони поскладали всі цінні речі і зброю, і вийшов з каюти.

Його призначили помічником старшини шлюпки, час було готувати її до спуску на воду.

Верхня палуба ринула в передсвітанковій імлі. На відстані простягнутої руки за бортом нічого не було видно. Машину було заглушено іще вночі, і судно немов беззвучно линуло в молочній хмарі, плавно погойдуючись в просторі між небом і землею.

Одяг одразу просочився ранковим туманом і відсирів.

Перш за все Гурій попрямував на бак. Побачивши, що клітка, в якій сидів кондор, порожня, він не здивувався. І, відкриваючи двері в підшкіперську, заздалегідь розумів, що вже там знайде. Біля входу лежав порожній полотняний лантух, в якому легко могли вміститися троє дорослих чоловіків. Мабуть, Тояроко вирішив, що залишатися на судні для тварин буде занадто небезпечно. Гурій і сам міркував, чи не випустити їх. Узяти тварин в шлюпку не було ніякої можливості, а облишити замкненими на судні було б занадто жорстоко — хтозна, як воно там все повернеться...

Вахтовий відбив вісім склянок, і палубою забігали матроси. Вони прибирали вітрила і розкладали по шлюпках запаси питної води і провізії.

Чотири великі рятувальні шлюпки візьмуть на облавки по двадцять чоловік. Щоб запобігти перевантаженню, вирішено було задіяти і невеличкий кур'єрський вельбот, в який разом з іще п'ятьма пасажирами і призначили Шилова і Тояроко. Його старшина — смаглявий матрос на ім'я Джон — був міцним високим хлопцем з привітною посмішкою і фламандським акцентом. Він пояснив Гурію їхні дії.

Під час спуску вони будуть знаходитися в шлюпці і, упираючись довгими гаками в борт судна, утримувати її від ударів при хитавиці. Щойно шлюпка встане на воду, вони мають швидко віддати талі шлюпбалок, поставити весла і чекати своєї черги підійти до трапу для завантаження людей.

Першою з їхнього борту буде приймати пасажирів шлюпка номер чотири — трап вивалять просто над нею. Після цього на завантаження встане шлюпка номер два — та, що ближча до баку. Їхній вельбот — кур'єрський, він номера не має і буде вантажитися останнім.

— Після того, як завантажена шлюпка відійде від трапа, нас підтягнуть до нього ось цими фалінями, — інструктував Гурія Джон, смішно розтягуючи слова. — Коли пасажири зійдуть в шлюпку, з палуби віддадуть спочатку кормовий фалінь, потім носовий, і нам треба буде якомога швидше відійти від борта.