Розділ 20 "Чесно та відверто"

Вікторія

— В Дніпрі часто буваєш? — ставить питання одне за одним, не дає і секунди, щоб вигадати відповідь на попереднє.

— Е-м-м, не дуже, — забираю руку і відвертаюся до вікна.

— На свята не збираєшся?

— Ні, маю інші плани, — виходить різко, але ця тема заборонена.

Через кілька хвилин він зупиняє авто біля ресторану. Не чекаю допомоги, виходжу сама. Ярослав відчиняє двері, пропускаючи мене першою. Збоку, в невеликій ніші, знімаємо верхній одяг. На погляд Ярослава ніяк не реагую. Та й нема на мені чогось брендового, звичайна блузка. Але тіло живе своїм життям. Шкіра вкривається колючими сиротами, коли він так уважно дивиться.

Офіціант проводить нас до столика у самому непримітному місці. Інтер’єр дуже затишний. Дерево, теплі приємні кольори, камін в іншому кінці залу, ялинка неподалік, приглушене світло і багато гірлянд. Комфортно, тепло, спокійно. Якщо, звісно, не враховувати мій внутрішній стан, від нервів усе зводить всередині.

Я навіть не відкриваю меню, Ярослав сам робить замовлення і майже одразу нам приносять пляшку білого вина.

— Отже, — наливає нам трохи в келихи. — Закрита пляшка через той коктейль, яким пригостив Євген? — запитує серйозно.

— Так, — не бачу сенсу заперечувати. Його обличчя виражає багато емоцій, переважають злість та роздратування, але говорить він спокійно. Гадаю, прикладає не мало зусиль для рівного тону. — На початку я нічого не їла і не пила, що було не закритим, або без упаковки.

— Стрес, — каже тихо. Бачу, що злість наростає. Цікаво на кого? Головне, щоб ця вечеря не закінчилася скандалом і наша робота поряд не перетворилася на пекельні муки для мене. Мені і так важко витримувати поточну ситуацію. — Що було у тому коктейлі? Ти зробила аналіз?  

— Ти серйозно? — з моїх вуст зривається розгублений сміх. — Аналіз? Про нього я взагалі не думала. І хто повірить, що погано мені було саме від того коктейлю. Де докази, якщо навіть мій хлопець не захотів слухати? — образу приховати не вдається. Відпиваю прохолодне вино, в надії заспокоїти розбурхані емоції. Спогади про той вечір завжди забирають багато нервів.

— Твої руки трусяться, — говорить тихо.

— Це неприємні спогади, — складаю руки на колінах, відчуваючи, як від емоцій червоніють щоки.

— Того дня я з самого ранку був роздратованим. Ліля закотила батькові скандал, він, відповідно, з’явився в офісі не в дусі і вилив усе на мене. День тягнувся довго та напружено, — Яр теж робить ковток вина. — Коли їхав до клубу вже кипів, бо все склалося не так, як планував. Хотілося забрати тебе і побути десь наодинці, а тоді побачив вас… — замовкає, гучно видихає, вгамовуючи емоції. — Я повірив, Віко. Це було так натурально і, чесно скажу, боляче. Образа була такою сильною, що я не міг навіть подумати про щось інше, перед очима була лише зрада.

— Я розумію, — опускаю очі в стіл. Образливо, що так сталося, бажання повернути час назад не зникло і за чотири роки. Я ж теж побачила не те, і сприйняла за зраду.

— Збоку це якась дитяча ситуація, якщо не торкатися того, що всередині. Десь через місяць тут, — торкається долонею грудей, — усе випалив гнів. Мені хотілося побачити тебе, щось сказати, — видихає гучно. — Поділитися тим, що не давало спокою ні вдень, ні вночі. Зробити так само боляче. Та я знав тільки номер чужого будинку, — замовкає, бо офіціант приносить салати.

Виглядає гарно, але їсти абсолютно не хочеться. Куштую, запиваючи вином і намагаючись впоратись з тремтінням у руках.

— Повір, це було зайвим, у мене вистачало проблем, — відкладаю виделку, щоб не трясти нею у неслухняних пальцях.

— Але ж ти теж хотіла поговорити, так? Ти справді приходила до мене додому? Чому втекла?

— Звідки ти дізнався? — гублюся.

— Чому, Віко? — його погляд напружений. — Чесно і відкрито.

— Приходила, — хвилювання зашкалює, тому знову відпиваю вино. — За тиждень я більш-менш відійшла від коктейлю, думала, що ти теж охолов, хотіла поговорити, все пояснити. Мені відчинила дівчина у твоїй сорочці, — навіть зараз перед очима той момент, хоча я вже знаю про Дарину.

— Дарина, — кілька секунд здивовано дивиться на мене. — Ти подумала…

— Так, — відводжу погляд.

— Я жодного разу тобі не говорив про двоюрідну сестру?

— Ні, — хитаю головою. — Тому «так само боляче» я теж відчула.

Нам приносять основну страву: качина грудка з пюре та смачним соусом. Змушую себе з’їсти кілька шматків, запиваючи вином. Воно п’янке, але зараз необхідне, щоб хоч трішки прогнати хвилювання.

— Так дивно бачити, що ти п’єш, — говорить тихо Ярослав.

— Все міняється, — підіймаю на нього погляд. — Ти розкажеш мені, що вони розповіли?

— Ти справді хочеш знати? Якщо чесно, я не впевнений, що потрібно.

— Так, хочу. Ти сам сказав, чесно та відверто.

— Добре, я розповім. Насправді мені страшенно набридло жити спогадами та домислами, а за останні дні ще й бути детективом. Чомусь в однієї історії надто багато різних версій. Навіть наші з тобою не збігаються. Гадаю, є людина, яка знає усю правду, але чомусь її не говорить. Ти ж теж про це знаєш? — дивиться на мене уважно. Напружуюсь. Цікаво, про кого саме він говорить: Лілю чи Євгена. Останній мене не хвилює, а от його сестра знає більше ніж потрібно. — Знаєш, — сам відповідає на своє питання. — Так от, мені дуже хотілося б, щоб вона сама нам про все розповіла, — дивиться на когось за моєю спиною, а мене наче паралізувало, хочу розвернутися, але не можу. Боюсь. Всередині все тремтить і стискається від страху.

— Добрий вечір, — звучить за спиною знайомий голос, пускаючи моє серце в п’яти.