Розділ 19 "Зробити крок"

Вікторія

— Гарно, правда? — Катя обіймає мене ззаду і кладе підборіддя на плече. — В цей період так хочеться якоїсь казки.

— Як час швидко летить, рік майже добіг кінця, — промовляю тихо, дивлячись на сина, який катає свої машинки під ялинкою.

— Я, коли думаю про швидкоплинність часу, згадую, як ми вперше купали Матвія і радію, що зараз він не такий маленький, — своїми словами викликає усмішку. — На все життя я запам’ятала той ролик, який ми тисячу разів передивились, — коротко сміється. — Піду нам чаю зроблю, — розвертається, прямує на кухню.

— У тебе все добре? — йду за нею.

— Нормально, — знизує плечима, вмикає чайник і стоїть, затамувавши подих, чи не вимкнеться світло. Ми досі не викликали електрика, бо не було часу.

— Як Ваня? Спілкуєтесь? — сідаю за стіл, беру одну цукерку. Насправді я нервую, бо не знаю, як розповісти усе Каті.

— Кожного вечора дзвонить. Пропонує разом новий рік святкувати.

— Де?

— Хоче приїхати до столиці. У нього тут якісь родичі.

— Нічого собі, — здивовано дивлюся на подругу. — Наполегливий.

— Є таке, — легко усміхається.

— Погодилась?

— Ні, у мене інші плани.

— Які? — дивуюся.

— У мене є ви, ми завжди разом святкуємо.

— Катю, ти що? — голосно обурююсь. — Все життя зібралася з нами панькатись? Навіть не думай! — говорю емоційно. — Погоджуйся негайно! Він же подобається тобі?

— Ну… — задумується. — Щось у ньому є, але живемо ми далеко, щоб часто зустрічатись.

— Для закоханих немає нічого неможливого. Навіть чути нічого не хочу, ми з Матвієм знайдемо чим зайнятися. А коли він засне, я теж не проти гарно виспатись.

— Будеш сидіти сама у новорічну ніч? — дивиться на мене співчутливо.

— Після того, що останнім часом відбувалося, мені потрібен подвійний відпочинок, — зітхаю.

Чую, що дзвонить телефон. Серце реагує схвильованим стуком. Встаю і йду до кімнати, малий вже стоїть біля шафи, намагаючись дотягнутися до полички. Усміхаюся йому розгублено, кидаючи погляд на незнайомий номер. Але це тільки на перший погляд, десь глибоко в пам’яті я досі його пам’ятаю.

— Алло? — намагаюся говорити твердо, але заходжу до ванної, щоб ніхто не чув.

— Привіт, — голос Ярослава спокійний, принаймні так здається. — Хотів нагадати про нашу вечерю.

— Я пам’ятаю… — затинаюся, бо за увесь день не змогла вигадати вагомого аргументу не піти.

— О сьомій я тебе заберу.

— Яре, ти справді готовий говорити, чи знову будеш звинувачувати мене?

— Справді. Я дуже хочу поговорити, Віко. Чесно і про усе.

— Добре, — цікавість бере гору. — Тільки… за однієї умови, — вичавлюю з себе. — Руки ти триматимеш при собі, — спогади з минулого боляче шкрябають душу.

— Віко… — гучно видихає, — я спробую. До вечора.

— Угу, — відхиляю виклик, заплющую очі, притуляюсь чолом до холодної кахлевої стіни і стою кілька секунд.

Важко…

Говорити з ним, бачитись, навіть перебувати поряд. Та я знаю, що повинна зробити цей крок, з'ясувати усе раз і назавжди, щоб більше не повертатись у той жахливий день. 

Коли виходжу, Катя вже зробила чай і порізала сир до нього. Вона думає про щось своє, а я боюся заговорити про Ярослава.

— Катю… — починаю невпевнено.

— Та кажи вже, бо з’їси себе зсередини, а я так і не дізнаюся, — бурчить, відпиваючи чай.

— Зможеш посидіти ввечері з Матвієм? Лише на кілька годин.

— Який же цей Максим наполегливий, — хмикає. — Ну реп’ях і все.

— Не Макс, — промовляю тихо.

— Ого! А хто? Ні! — вигукує, коли розуміє. — Не можу, у мене ввечері купа справ. Мене взагалі вдома не буде.

— Він хоче поговорити.

— Він чи ти? Пан захотів поговорити? А що так довго клепки збирав?

— Кать, я не знаю, що мені робити. Хочеться зібрати речі і переїхати в інше місто. Маленьке і дуже тихе, щоб там він точно не міг нічого купити.

— Тікати? Знову? Ти себе й так загнала, у двадцять три боїшся познайомитись з кимось, розвіятись, відпочити. Ти ж постійно у напрузі, сонце. Видихни. Тут немає знайомих зі школи, університету, з будинку чи двору. Розправ крила. Так, вони зранені, але ж досі є?

— Більше немає бажання літати. Виявилося, падати дуже боляче, — гірко зітхаю.

— Але ж встала. І про що він зібрався говорити? — зітхає.

— Про усе.

— А, про усе-е-е, — протягує і замовкає. — Дійшло чи вирішив дістати тебе остаточно? — моєї відповіді не чекає, встає, прибирає чашки. — Що одягнеш? — кидає на мене погляд.

— Сукню. Ні, костюм. Хоча… — ловлю її усмішку. — Одягну джинси.

— Ну, дуже не заганяй, — починає сміятися. — Не у кафе ж він тебе поведе. Не бідний студент. Хочеш розповісти про Матвія?

— Нізащо, — шепочу перелякано. — У мене немає стільки грошей на адвокатів, і нерв, щоб усе витримати. Але послухати його хочу.

— Послухай-послухай, — усміхається і виходить з кухні.

За десять хвилин до сьомої я зупиняюся за адресою, яку назвала Ярославу. Звісно, це не мій будинок, так ризикувати я не готова. На вулиці мороз, за кілька хвилин очікування ноги задубіли, але гарячих думок холод не торкнувся. Збираючись, активно готувала себе до розмови, але зараз розумію, що від хвилювання усе вилетіло з голови. Я все-таки одягнула брючний костюм, вірніше штани та сорочку. Джинси мені не дала одягнути Катя, а сукня виглядала б надто романтично.

Коли приїжджає Ярослав, я удаю, що тільки підходжу. Він виходить і чекає. Біля цього будинку завжди темно, а сьогодні ще й слизько. Обережно переставляю ноги, але черговий крок виявляється невдалим і я ледве не падаю, невідомо як втримавшись на ногах.

— Потрібно було забрати тебе від самого під’їзду, погода не для прогулянок, — поки я приходжу в себе, Ярослав швидко опиняється поряд. — Обережно, — він бере мене за руку і веде до авто. Допомагає сісти. Нічого не скажеш, з’явилася я ефектно. — Щось болить? — запитує, сідаючи за кермо.