Розділ 18 "Новина"

Ярослав

Вона заручена. За-ру-че-на. Це слово можна повторювати щохвилини, але, коли поряд Вікторія, воно все одно вилітає з голови. Вона така… Моя. Вся труситься, хвилюється, губиться. Ловить кожне слово, коли говорю, і відмовляється розповідати більше. Її зупиняє образа. Я знаю. Відчуваю, що Віка ображена, можливо, навіть боїться. Чого? Правди?

Я стільки усього почув від Євгена, а потім від Лілі, що слова Віки схожі на вигадку. Вона це розуміє і сама говорить про різні версії. Тоді чому не зізнається? Зараз усе можна розповісти, роки минули, ми давно не разом.

Я мало її знаю, ми зустрічалися лише місяць, але хочеться вірити саме їй. Хочеться знати, що між ними нічого не було, а все, що я бачив — лише дія коктейлю. Але навіщо це Євгену? Одна справа, помститися реально, а інша — усе вигадати. Який сенс? Просто розлучити нас? Дивне бажання, якщо чесно. Ми ж могли помиритися тоді. Хоча, він чудово знав, що я не пробачаю зради. Думок стільки, що гуде у голові. А ще на горі, у моєму ліжку, спить вона… Жінка, яка і за чотири роки не залишила мого серця.

У готелі тихо, охоронець дрімає на своєму місці, тому теж схиляю голову на руки і заплющую очі. Через два дні новий рік. Руслан запрошував до своєї компанії, а мені хочеться завалитися і спати усю ніч. А ще більше кортить поговорити з Лілею, але не впевнений, що вона здатна на серйозну розмову. Знову будуть сльози та звинувачення в образах, яких не існує. Зараз, мабуть, немає сенсу летіти до Дніпра.

— Ярославе Андрійовичу, — моєї руки хтось торкається. — Яре, — шепоче Віка, — я прийшла тебе підмінити.

— Котра година? — підіймаю голову. Це ж треба, заснув у такій незручній позі.

— Четверта ранку. Вибач, я заснула, — стоїть біля мене сонна і розгублена. Я бачу, що їй ніяково.

— Це ж добре, — розвертаюся на табуреті, беру її за руку і тягну на себе. Пручається, не підходить, кидає погляд на охоронця. Рвучко встаю, обіймаю її за талію і притискаю до стіни. Він неочікуваності її очі округлюються, хоче щось сказати, але тільки важко дихає. В ніші нас не видно охоронцю. Знаю, що моя реакція не здорова, але поряд з Вікою у мене реально зносить дах.

— Що ти робиш? — шепоче перелякано. — Відпусти, — впирається долонями в мої плечі.

— Скажи, що твої слова — правда, — нахиляюся, не відпускаю її поглядом. Долонею підіймаюся по спині, зупиняю її на потилиці, зануривши пальці у волосся. — Скажи, — наші вуста на дуже близькій відстані. Вона так манить, голова обертом йде.

— Відпусти, — впинається спиною у стіну, намагається мене відштовхнути. — Чому ти нічого не говориш? Чому тільки від мене чогось вимагаєш? — починає гніватись, а мене заводить навіть це.

— Добре, я розповім, — її аромат заважає думати. — Завтра за вечерею, — не дозволяю собі подолати останні міліметри і поцілувати її пухкі вуста.

— Я не можу, — протестує, дратуючись.

— Віко, одна-єдина вечеря. Нам обом потрібна ця розмова, правда ж?

— Я подумаю. Відпусти, — тисне на мої плечі.

— Я заберу тебе о сьомій вечора, і краще скажи правильну адресу, щоб ми не влаштовували розмов перед усіма, прямо на робочому місці.

— Булаховського тридцять два, — відповідає неохоче.

— Добре, — ще кілька секунд тримаю її у своїх обіймах і відпускаю. Не озираючись, повертаюся до свого номера і намагаюся заснути.

Психований керівник — загроза для персоналу. А я зараз саме такий. Можливо, неправильно копирсатися у минулому, але бажання знати правду непереборне. Коли не бачив її, було спокійніше. До того ж дуже цікаво, як вона відреагує на мою розповідь. А ще хотілося б дізнатися, чому Віка не їздить додому, і навіщо брехала матері про наради та звіти. Я випадково почув її розмову, спускаючись сходинками, і був, м’яко кажучи, шокований. Питань настільки багато, хоч записуй, щоб жодне не забути.

Зранку спускаюся тоді, коли дівчата вже змінилися. Спеціально, щоб не дати їй шансів на відступ з вигаданою історією, чому вона не може зі мною повечеряти. Думає про свого нареченого? Мені на нього взагалі байдуже. І краще б він зник з дороги.

Працювати виходить складно, всі думки про Вікторію та нашу розмову. Чому ж ти, Віко, обманюєш батьків? Не дає мені спокою цей факт. От наче я пропустив одну важливу деталь, а знайти її не можу. Вона поряд, але поки не потрапляє до рук. Відкриваю теку зі справами працівників і розумію, який я дурень. Її номера там немає. Борис досі не вніс жодної інформації про Віку. Дарма. Я не збираюся її звідси відпускати. Вже ні.

Бориса на місці немає, тому прямую до рецепції.

— Алло, у вас є номер Вікторії?

— Е-е-е, якої Вікторії? — кліпає очима, удаючи, що намагається пригадати.

— А у нас ще якась працює? Мельник, — стримую тон, бо вже спалахнув всередині. Може заспокійливе якесь пропити?

— Ні, — нервово усміхається, хитаючи головою. — Просто зранку я чула, як вона просила Бориса Вікторовича швидше знайти їй заміну, от і подумала…

— Де Борис? — спокою як не бувало.

— Здається, до нього хтось прийшов і він вийшов, — губиться дівчина. — Ось номер, — подає мені клаптик паперу. — Зміна була важкою? Щось знову сталося?

— Ні, усе добре, — забираю папірець і повертаюся до кабінету. Дорогою згадую, що досі не подзвонив Дарині, тому вирішую виправити це зараз, поки знову не забув.

— Привіт, — відповідає майже одразу.

— Вибач, замотався і забув подзвонити.

— Нічого, я сама в постійному русі. Добре, що ти подзвонив, я хотіла дещо сказати.

— Краще скажи спочатку, як справи?

— Бувало й гірше. Але не хвилюйся, у готелі все добре, а з особистим я якось розберусь. Мене знаєш, що хвилює? Точніше хто?

— Розкажи? — сідаю у крісло, приготувавшись слухати. — Ліля?

— Ні, Вікторія, — дивує відповіддю. — Я її вже бачила.

— Тобто?

— До знайомства у готелі.

— Цікаво, — навіть не знаходжу, що відповісти. Пам’ять у мене не дуже, але те, що я їх не знайомив пам’ятаю чітко. — Де ж ти її бачила? — не дихаю в очікуванні відповіді.