Розділ 17 "Про минуле"

Вікторія

Секунди, поки Яр мовчить, здаються вічністю. Долоні спітніли, дихання пришвидшилось, ось-ось і я не витримаю та почну щось говорити…

 — Якось так склалося, що ми з Євгеном одразу знайшли спільну мову, — від згадки про Євгена шкірою пробігає мороз.

— Нам обов’язково говорити про нього? — запитую тихо.

— Зараз так, — відрізає, знову відпиваючи зі склянки. — Обмежень у фінансах ми не мали, тому розважалися як бажала душа. Якось він сказав, що перед тим як розпочати серйозні стосунки, дівчат потрібно перевіряти, вони кохають чи люблять. Одним словом, хлопець чи гроші. Серйозні стосунки мене не приваблювали, а от його пропозиція зацікавила. Я зараз не маю наміру виправдати свій вчинок і це справді було своєрідною грою на почуттях, просто хочу пояснити детально, щоб не виникло питань, — він кидає на мене погляд, а я розумію, що не дихаю. Не вірю, що він підняв цю тему через стільки років.

— Добре, — киваю, готова ловити кожне його слово.

— Увесь процес переказувати не буду, моя пам’ять не настільки хороша. Якось Євген познайомив мене з дівчиною. Велика компанія, багато знайомств, гарний відпочинок. Я не звернув на неї уваги, на той час гра перетворилася на якесь безглузде змагання з його боку, яке хотілося припинити. Весело було перші кілька місяців, а потім набридло.  Деякий час вони зустрічалися, ми часто бували в одній компанії, а якось Євген сказав, що вона йому подобається. Того вечора він просив перевірити її, я відмовив. І не тому, що я такий благородний, скоріше навпаки.

— А чому ж? — питання саме зривається з вуст. Мій мозок зараз у відключці, думками керують емоції. 

— Вона мені не подобалась, — знизує плечима. — Мабуть, на той момент я переступив межу між студентством та дорослим життям. До того ж я не тварина, яка кидається на все… Тобто, не сплю з усіма підряд, — він знову робить ковток напою і на кілька секунд замовкає. — Вона прийшла сама, у той вечір ми щось святкували компанією, і купа народу залишилася ночувати у Жеки вдома.

— Прийшла, щоб… — затинаюся, не можу озвучити своє припущення.

— Так, щоб опинитися у моєму ліжку. Звісно, я помічав її увагу, але не очікував такого повороту. Наступного дня я усе розповів Євгену, — допиває алкоголь і підводиться. Підходить до вікна, мовчить деякий час. — Навіть уявити не міг, що він чекатиме кілька років, щоб помститися за те, про що сам же і просив, — говорить тихо.

— Ви… переспали з нею? — змушую тремтячі вуста правильно вимовляти слова.

— Хм, а як ти гадаєш?

Нічого не відповідаю, боюся помилитись. Я розгублена. Насамперед від його рішення поговорити і розповісти, як усе було насправді.

— Чому ти розповідаєш про це саме зараз?

— Бо мав розповісти ще тоді. Можливо, і не було б таких наслідків.  

— Яких саме? — запитую напружено. — Хто я у твоїх очах?

— Знаєш, — говорить не розвертаючись, — склавши отриману інформацію до купи, з’явилося відчуття, що мене водять навколо пальця.

— Я піду, — від образи хочеться плакати, ці слова я прийняла на свій рахунок.

— У моїх очах, — розвертається і підходить ближче, — ти та сама Віка, тільки тепер не моя.

Дивиться на мене так, що знову хочеться сісти, бо ноги тремтять. Він робить крок уперед і опиняється майже впритул, а мені відступати нікуди, ззаду ліжко.

— Я побачив те, чого не було? — запитує тихо.

— Так, — киваю, розхвилювавшись. — Але таку версію озвучила тільки я, правда?

— Правда, — зітхає. — Колись намагався згадати щось приємне з минулого, але той вечір перекреслив усе. Зробив спогади тьмяними і нерозбірливими.

— У минуле не варто повертатися, старі рани обов’язково про себе нагадають.

— Тобі вдається? Зараз, коли працюємо в одному приміщенні?

— У мене немає іншого вибору. Борис попросив залишитись, поки знайдуть заміну.

— Ти можеш працювати тут й надалі, я нікуди не жену.

— Краще цього не робити, Борис і так казна-що міг подумати про нас.

— Що саме? — він підіймає руку і торкається прохолодними пальцями моєї щоки. — У нас є спільна історія. Так, з минулого, але вона не зникне, якщо ми припинимо згадувати. — А думки Бориса мене цікавлять в останню чергу.

— Ти змінився, — виходить якось гірко, бо зараз перед очима ми колишні… Веселі. Закохані.

— Ні, я завжди був таким, але не з тобою, — кладе руку на моє плече, повільно веде вниз по руці. — Знаєш, що дивно? — доходить до кисті, торкається пальців і переплітає їх зі своїми.

— Що? — хриплю від хвилювання.

— Я бачив усе на власні очі, чув від Євгена, і не тільки від нього, але вірити хочу тобі. Я шкодую, що ми не поговорили. Був кілька разів біля твого будинку, але навіть номера квартири не знав.

— То не мій будинок, — говорю тихо, змагаючись з приємними відчуттями від його дотиків.

— Не довіряла? — хмикає, а мені нічого більше сказати. Я хочу піти… Дуже-дуже. Бо якщо він ще щось скаже, я не витримаю. — Ти від самого початку мені не довіряла. Чому?

— Ми були з різних світів.

— Можливо, але мені було комфортніше у тому, де була ти, — він тягне мене на себе і обіймає. Міцно втискає у себе, зарившись обличчям у волосся. Його подих у шию з шаленою швидкістю розносить тілом жар. Не знаю як стримуюсь і не обіймаю його у відповідь. Відчуття просто нестерпне. — І ця твоя реакція, — шепоче, торкаючись вустами шиї, поколює ніжну шкіру колючою щетиною.

— Яре, — пищу розгублено. — Я… Не сама, — єдине, що спадає на думку — сказати про нареченого, бо витримка скінчилася.

— Знаю, — легкий поцілунок обпікає шию. — Відпочинь, — відсторонюється, прибирає руки. — Я посиджу на рецепції. Мені все одно не заснути.

— Що? Ні-ні, не потрібно, — протестую, збентежена від того, що тільки що відбулось. — Що подумає Петро?

— Він і на роботі тебе контролює? — миттю дратується.

— Я про охоронця.

— Його так звати? — дивується, наче вперше чує. — Не його справа.